— Які слова?
— «Концерт можна починати».
— Концерт?
— Запевняю вас, він сказав саме так. І саме так усе й було. Через кілька хвилин, коли лікарі почали розбирати свої інструменти, я почув голоси… Дитячі голоси. Спів був якийсь глухий, він долинав до мене ніби крізь вату, як у кошмарі…
— Ті діти, що вони співали?
— На той час я часто слухав класичну музику. Тож одразу впізнав той твір. То було Miserere Ґреґоріо Аллеґрі. Твір а капела, дуже відомий…
Один куточок мозаїки почав відкриватися. Якась дивовижна збоченість спонукала чилійців оперувати своїх піддослідних під хоровий спів. Найдивовижніше, що Ґетц брав участь у цих жахіттях, коли вже був диригентом хору.
Гансен провадив:
— Кати-меломани… Це вам нічого не нагадує?.. Нацистів, звичайно ж! Музика була в самому осередді їхньої злочинної системи! А тому те, що там відбувалося, не так уже й дивувало.
— Чому?
— Бо мої лікарі були німцями. Між собою вони розмовляли німецькою мовою. Дуже давні кошмари відроджувалися, відновлюючи ті самі схеми терору. Нацизм. Південноамериканські диктатури. Спадковість майже природна.
Після тривалого вагання вірменин вирішив поставити критичне запитання:
— Ті лікарі, що вони з вами зробили?
— Я волів би не говорити про це. Вони мене ранили, різали, оперували… Без наркозу, звичайно. Я пережив пекло, яке неможливо висловити, і все це відбувалося під спів дитячих голосів, що змішувався з брязкотом хірургічних інструментів, тоді як біль вибухав по всьому тілу.
Гансен замовк. Двоє візитерів із пошаною поставилися до його мовчання. Його темні очі мало не вискакували з орбіт. Каздан вирішив поставити останнє запитання:
— Як вам пощастило вибратися звідти живим?
Гансен стрепенувся. Потім, дуже повільно, болісна усмішка знову заграла на його вустах.
— Саме тут моя історія стає цікавою… Хочу сказати: справді оригінальною. Лікарі мене попередили, що піддадуть повній анестезії.
— Щоб зупинити ваші страждання?
Швед вибухнув сміхом і допив келих.
— Така гуманність не входила в їхні звичаї. Зовсім ні. Вони просто хотіли зіграти зі мною в невеличку гру.
— У гру?
— Хірурги схилилися наді мною і пояснили, що я маю шанс урятуватися. Для цього досить, щоб я відповів згодою на їхню пропозицію… Вони мене прооперують. Видалять один орган. Потім зачекають, коли дія анестезії припиниться, і я прокинуся. Тоді я повинен буду впізнати, що мені болить. Тобто я повинен буду відгадати, який орган мені ампутували. Лише за цієї умови вони подарують мені життя. Якщо я помилюся, вони почнуть видаляти інші органи, цього разу без анестезії, і робитимуть це, поки їх не зупинить моя смерть.
Мовчанка запанувала в маленькій вітальні. Ані Каздан, ані Волокін не наважувалися продовжити розпитування.
Нарешті Гансен порушив тишу:
— Я згадую про все це, як про пекельний сон… Я тихо заснув під голоси дітей… То було щось подібне до трансу. Образи плавали на дні мого духу: коричнева нирка, чорна печінка, закривавлені яйця… Що вони мені виріжуть? Чи зможу я вгадати, звідки починається мій біль?
Швед урвав розповідь. Двоє партнерів перестали дихати. Вони чекали завершення.
— Мені все-таки пощастило, — прошепотів Гансен. — Було неважко вгадати, які органи — а їх було два — видалили мені лікарі.
Одним порухом він підняв сиву чуприну, що облямовувала обличчя.
Замість вух він мав дві зашиті рани, шрами на яких були схожі на колючий дріт. Каздан примусив себе подивитися. Волокін відвернув очі.
Жертва тортур, він закінчив глухим голосом:
— Тож не дивно, що я не чув, як ви постукали у двері. Я тільки побачив, що вони хитнулися, коли ви штовхнули їх. А коли ви вже увійшли, то я читав по ваших губах. Слова Miserere, які співали діти, були останніми звуками, котрі я почув у своєму житті.
35
— Арно? Це Каздан.
— Ти хочеш привітати мене з Різдвом?
— Ні. Я хочу, щоб ти надав мені деяку інформацію.
— Я давно відійшов від справ, старий. Ти про це забув?
— Французькі інструктори, яких посилали в Чилі давати уроки тортур, про таке ти чув?
— Ні.
Голос Жана-П’єра Арно лунко звучав у салоні автомобіля. Волокін слухав мовчки: він саме намагався розкурити дуже твердий брусок гашишу. Його обличчя у світлі полум’я мало такий вираз, ніби він здійснював якийсь надзвичайно урочистий релігійний ритуал. Схоже, він був дуже схвильований свідченням Гансена, тоді як від убивств Назера й отця Олів’є йому було ні холодно, ні жарко.