Дуже добрий вишкіл, подумав Пітер Волш, намагаючись іти з ними в ногу. Хоча вони не були дужими. Здебільшого досить-таки худорляві, десь так за шістнадцять років, які могли б завтра стояти за прилавком з рисом чи милом. Зараз несли на собі не змішану з чуттєвим задоволенням чи щоденною буденністю врочистість вінка до пам’ятника невідомому солдатові аж із Фінсбері-пейвмент. Вони склали присягу. Вулиця поважала їх, фургони зупинялися.
Мені за ними не встигнути, подумав Пітер Волш, а вони далі йшли строєм по Вайтголлу, і певно що, завдяки своєму непохитному крокові вже обігнали його, та й інших перехожих, бо немов одна воля рухала одностайністю їхніх ніг і рук, коли життя зі своїм розмаїттям і нестримністю було заховане під пам’ятники з вінками й дисципліною загнане в застиглий, хоча і з розплющеними очима, труп. Не можна їх не поважати, навіть попри їхню певною мірою сміховинність, хай там як, але їх не можна не поважати, думав він. А вони також крокують, думав Пітер Волш, забарившись на краю тротуару; он всі ті величні статуї — Нельсона, Ґордона, Гевлока, чорні разючі образи великих воїнів — стояли й дивилися в далечінь, наче вони також ішли на самозречення (до того ж Пітерові Волшу здавалося, що й він ішов на таке саме велике самозречення), піддавшись схожим спокусам і, зрештою, набувши незворушного мармурового погляду. Проте Пітеру Волшу аж ніяк не хотілося мати мармуровий погляд, хоча в інших він його поважав. Поважав у хлопцях. Вони ще не знають мук плоті, думав він, коли однострої зникли в напрямку Стренда, а він аж занадто з тими муками запізнався, подумав собі, перейшов дорогу і зупинився біля пам’ятника Ґордону, якого хлопцем він просто обожнював; Ґордон стояв самотньо з виставленою ногою і схрещеними руками. Бідний Ґордон, подумав він.
Оскільки ніхто ще не знав, що він у Лондоні, за винятком Клариси, а земля після довгого морського переходу здавалася островом, то його, самотнього, живого, ніким не знаного, на Трафальгарській площі о пів на дванадцяту охопили дивні відчуття. Що це таке? Де я? І навіщо, зрештою, усе це мені? — думав він, а розлучення за мить видавалося якоюсь суцільною дурницею. Думки хляпнули болотом, і його охопили три великі почуття: розуміння, всеосяжна любов і, нарешті, ніби результат двох попередніх, невгамовне задоволення; буцімто в його мозку хтось смикнув за ниточки, фіранки розсунулися, і йому не залишалося нічого іншого, як постати на розі безкінечних вулиць — йди, якою душа забажає. Уже роками він не почувався настільки молодим.
Усе, врятувався! Вільний — так буває під час переміни у звичці, коли настрій, неначе неприборканий вогонь вихиляється, вигинається — ось-ось візьме й зірветься з настояного місця. Уже роками не почувався настільки молодим, думав Пітер, утікаючи (певна річ, тільки на якусь годинку) від того, чим він був насправді, почувався, немов хлопчак, що вирвався з дому і, біжучи, дивиться, як стара няня намагається побачити його зовсім не з того вікна. А вона просто надзвичайно гарна, подумав Пітер, коли в напрямку Геймаркету перетнула Трафальґарську площу молода жінка, яка, минаючи пам’ятник Ґордону, як здалося (дуже залюбливому) Пітерові Волшу, немовби скидала із себе вуаль за вуаллю, аж поки не стала жінкою його давніх мрій — юною, але ставною, веселою, але стриманою, темноволосою, але чарівною.
Випроставшись і крадькома мацаючи свій складаний ножик у кишені, він пустився за жінкою, за тим збудженням, яке навіть спиною до нього обдавало світлом і незримо їх поєднувало, а також виокремлювало його з-поміж інших перехожих, і здавалося, ніби сам випадковий рев вулиці, склавши руки трубою, шепотів його ім’я, але не Пітер, а його пестливе ім’я, яким він називав себе подумки. «Ти», казала йому жінка, тільки «ти», казали її білі рукавички й плечі. Відтак біля крамниці «Дент»[19] на Кокспер-стріт затріпотів на вітрі її тонкий довгий плащ, обгортав її з великою ніжністю й сумовитою лагідністю, ніби руки, що зараз розпросторяться і обіймуть натомлене…
А вона незаміжня, молода, дуже молода, думав Пітер, і червона гвоздика, яку він побачив ще на Трафальґарській площі, світилася в її очах і позначала ще яскравішою барвою її вуста. Чекала біля краю тротуару. У ній вгадувалася гідність. Не була такою світською, як Клариса, чи заможною, як Клариса. Чи вона порядна, подумав він, коли жінка рушила далі. Дотепна, з гострим, як у ящірки, язичком, думав він (треба ж пофантазувати, адже можна дозволити собі трохи вільності), вона стримано дотепна, влучно дотепна, не галаслива.