Це також сприяло його зближенню із Саллі. Там був такий городець, де вони любили гуляти, обнесений парканом, із кущами троянд і велетенською цвітною капустою; пригадує, Саллі зірвала троянду, зупинилася й вигукнула в захваті від листя капусти в місячному сяйві (аж дивно, як чітко він усе те пригадує, про що вже роками не думав), і почала благати його — напівжартома, зрозуміло, — викрасти Кларису, врятувати її від усіляких там Г’ю, Делловеїв і їм подібних «бездоганних джентльменів», які «загублять її душу» (в той час Саллі списувала віршами цілі стоси паперу), зроблять із неї винятково господиню свого дому, розвинуть її суєтність. Але треба віддати Кларисі належне. Хай там як, вона не збиралася заміж за Г’ю. Вона мала чітке уявлення про те, чого хотіла. На поверхні тримала свою чуттєвість. Усередині була дуже практичною — значно ліпшим знавцем людей, ніж, наприклад, Саллі, а до того ж дуже жіночною — з тим незвичайним жіночим даром створювати свій власний світ, хоч би де вона опинялася. Зайде в кімнату, стане, як не раз він бачив, у дверях, а навколо купа народу. Але тобі запам’ятається саме Клариса. Не те щоб відзначалася яскравістю і впадала в око; можна навіть сказати, що не була красунею, не мала в собі чогось вже надто колоритного, ніколи не казала чогось надто розумного, але ось — я, власного персоною; ось я, тут, перед вами.
Ні, ні, ні! Він більше в неї не закоханий! Просто побачив її вранці з тими ножицями й нитками, коли вона готувалася до прийому, і вже не може відігнати від неї своїх думок; вона настирливо повертається до нього, як той пасажир, що спить і щоразу хилиться до тебе у вагоні потяга; а це зовсім не кохання, це думання про неї, критикування її, після тридцяти років він знову намагається її збагнути. Можна з певністю казати про її суєтність; надто вже вона переймається рангами, становищем, успіхом серед свого оточення, що певного мірою є доконаним фактом; вона навіть йому в цьому зізналася. (Якщо добре постаратися, завжди вам зізнається у своїх вадах, вона чесна.) Казала, що не любить задрипаних, зачуханих, ледачих людей, мабуть, таких, як він; вважала, що люди не мають права тинятися без діла, запхавши руки в кишені, мусять щось робити, мусять кимось бути; а щодо всіх отих великих цяць, отих герцогинь і прадавніх сивих графинь, яких він частенько бачив у її вітальні, отих людей, невимовно далеких, на його погляд, від усього того, що хоч трохи важило в житті, то вона відгукувалася з великим пієтетом. Леді Бексборо, якось сказала вона, тримається дуже прямо, вона просто незгинна (так само і Клариса, вона ніколи не гнеться ні в прямому, ні в переносному значенні цього слова, пряма, як метальний спис, навіть аж трохи занадто пружна). Вона каже, що в них є відвага, яку вона щорік більше поважає. В усьому цьому дуже часто вгадується Делловей, аякже; дуже багато тут від громадянсько-духовного, британсько-імперського, протекціоністсько-урядового духу, який у її особі знайшов благодатний ґрунт. Удвічі розумніша від чоловіка, вона змушена дивитися на речі його очима — також одна із трагедій заміжнього життя. Маючи власний розум, мусить вічно цитувати Річарда — так, ніби комусь складно здогадатися, про що думає Річард, читаючи вранішню «Морнінґ пост»![21] А всі ці прийоми влаштовуються саме заради нього або заради нею ж створеного його образу (насправді, Річард, варто віддати йому належне, був би щасливішим, якби зайнявся рільництвом у Норфолку). Вона перетворила його вітальню на місце зустрічі потрібних йому людей, вона просто геній у цій справі. Не раз і не два був свідком того, як вона брала якогось молокососа, викручувала, націлювала, пробуджувала його й пускала в життя. Навколо неї перетворюється в загальну масу безліч нудних людей. Але раптом — раз, і з’явиться незвичайна людина: іноді митець, іноді письменник, хоча дивний вигляд мали вони в тій атмосфері. А за всім стояв взаємопов’язаний ланцюжок усіляких зусиль, візитівок і вміння бути до людей доброю, біганина з букетами квітів і невеличкими презентами; такий-то їде до Франції — йому потрібна надувна подушка; скільки клопоту завдають такі завдання, ота безкінечна метушня, яку постійно підтримують жінки її кола; але робила вона все щиро, від внутрішньої природної потреби.
Як не дивно, але вона була одним із найзапекліших скептиків, яких він коли-небудь бачив, і можливо (це теорія, яку він придумав, аби пояснити собі Кларису, іноді дуже прозору, а в інших випадках геть незбагненну), можливо, вона казала собі: оскільки ми — приречена раса, прикована до корабля, що тоне (колись дівчиною зачитувалася Гакслі і Тиндалем[22], що полюбляли отакі морські метафори), і навколо нас усім кінець, то принаймні виконуймо свою роль і полегшуймо страждання своїм побратимам-в’язням (знову Гакслі), прикрашаймо темницю квітами й надувними подушками, будьмо, наскільки це можливо, пристойними. Не вийде в тих негідників, у тих богів так, як їм хочеться, — у її розумінні боги не пропускають жодної нагоди завдати людині болю, не цураються нічого, лиш би хоч чимось зашкодити людині, лиш би хоч трохи зіпсувати її життя, але дуже вже вибиваються з колії, коли хтось поводиться як леді. Почалося це в Клариси після смерті Сильвії — одразу після тієї сумної історії. Так, побачити, як падає дерево і на твоїх очах убиває рідну сестру (цілковита провина Джастіна Перрі — усе через його недбальство), оту ще зовсім малу дівчинку, найобдарованішу серед них, як завжди казала Клариса, виявилося достатньо великим враженням для появи озлоблення. Опісля вона, може, і зм’якла, але тоді вважала, що нема ніяких богів, а значить, нема кого винити; звідси й бере початок її атеїстична релігія вчинення добра заради самого добра.
21
«
22