Відрізаючи й відсікаючи, відділяючи й відокремлюючи часточку за часточкою, годинники на Гарлі-стріт підточували той червневий день, радили покірність, підтримували владу й хором вказували на граничні переваги почуття міри, аж поки насип часу настільки не зменшився, що комерційний годинник над крамницею на Оксфорд-стріт сповістив по-братськи, добродушно, немовби панам Ріґбі і Лоундсу було дуже приємно надавати потрібну інформацію безкоштовно, що зараз о пів на другу.
Коли глянути вгору, то виявляється, що кожна літера їхніх прізвищ відповідала якійсь годині; підсвідомо ти відчуваєш вдячність Ріґбі і Лоундсу за отримання відомостей про час за Ґринвічем, і ця вдячність (розмірковував Г’ю Вітбред, гаючи там час, під вітриною крамниці), природно, виливається в купівлю шкарпеток і туфель від Ріґбі і Лоундса. Ось так він розмірковував. Мав таку звичку. Ніколи в ніщо не заглиблювався. Завжди все пригладжував: мертві мови, живі мови, життя в Константинополі, Парижі, Римі, верхова їзда, стрільба, теніс — були колись. Недоброзичливці стверджували, що тепер він у шовкових панчохах і в бриджах до колін невідомо що стереже у Букінгемському палаці. Але робить він це з винятковим успіхом. Упродовж п’ятдесяти п’яти років він тримався на плаву серед вершків англійського суспільства. Був знайомий з прем’єр-міністрами. Його почуття вважали глибокими. І навіть якщо виявиться правдою, що він не брав участі в жодному з великих рухів свого часу і не займав важливих посад, зате одне чи два скромні поліпшення можна сміливо поставити йому в заслугу: перше — це поліпшення стану громадських бомбосховищ; і друге — захист сов у Норфолку; тому дівчата-служниці мали всі підстави бути йому вдячними; а його прізвище в кінці листів до газети «Таймс» із проханням про виділення коштів або зі зверненням до громадськості про захист і збереження довкілля, про сприяння прибиранню сміття, зменшенню задимленості й викоріненню аморальності з парків заслуговувало на повагу.
Справляв чудове враження, коли спинився біля вітрини (стихав бій годинників) і критичним, авторитетним оком придивлявся до шкарпеток і туфель; бездоганний, солідний, немов споглядав світ із якогось підвищення, ну, і був відповідно одягнений; усвідомлював свої обов’язки, покладені на нього значущістю, багатством, здоров’ям, ретельно дотримувався, іноді навіть тоді, коли це не було вкрай потрібно, манер чемності й старомодних формальностей, які додавали гідності його поведінці, вартій наслідування й пам’яті про нього, позаяк він, наприклад, ніколи б не пішов на званий ланч до леді Брутн, яку знав упродовж двадцяти років, не принісши у витягнутій руці оберемка гвоздик і не запитавши міс Браш, секретарку леді Брутн, про її брата в Південній Африці, що з якихось причин дуже не подобалося міс Браш, позбавленій будь-якої жіночої чарівності, і вона відповідала: «Дякую, дуже добре він поживає у Південній Африці», хоча його справи в Портсмуті вже шість років йшли препаскудно.
Сама ж леді Брутн надавала перевагу Річарду Делловею, що прибув одразу після Г’ю. Достоту вони зустрілись на порозі.
Аякже, леді Брутн надавала перевагу Річарду Делловею. Був скроєний із тоншої матерії. Але не дозволяла нікому сказати зневажливого слова і про хорошого, любого Г’ю. Не забувала про його люб’язність — одного разу він зробив їй велику послугу — вже й не пам’ятала, яку саме. Справді, якусь дуже велику послугу. Проте різниця між чоловіками видавалася їй несуттєвою. Вона ніколи не бачила сенсу в розрізненні людей, як це робила Клариса Делловей, спочатку їх розрізнить, а потім знову збирає докупи, адже їй уже шістдесят два роки. Взяла гвоздики від Г’ю зі своєю кривою суворою усмішкою. Сказала, що більше не буде нікого. А запросила вона їх під фальшивим приводом, бо їй потрібна допомога з дечим.
— Але спочатку поїжмо, — сказала вона.
Розпочалося безшумне вишукане ковзання крізь двостулкові двері, що відчинялися в обидва боки, вишколених покоївок у фартушках і в білих мереживних очіпках, не простих служниць із фінансової необхідності, а посвячених у таїнства або ж великі обмани, які влаштовували господині Мейфера[28] з першої тридцяти до другої, коли за помахом руки всі справи відкладалися набік, а натомість поставала ця грандіозна ілюзія, передусім щодо їжі, що вона безкоштовна, не куплена, і що стіл за власною волею обставився склянками й сріблом, серветками, блюдцями з червоними фруктами; саме собою з’явилося полите коричневим соусом тюрбо, керамічні каструльки, де плавали порізані курчата, а на додачу ще й палахкотів барвистий, неземний вогонь; тому після вина й кави (безкоштовних) перед задумливими очима поставали приємні видіння; перед очима, яким життя здавалося музикою, загадкою, перед очима, яким так хотілося споглядати привітну красу червоних гвоздик, поставлених леді Брутн (її рухи були завжди трохи вайлуваті) недалечко від себе, тож Г’ю Вітбред, почуваючись у злагоді зі всесвітом і водночас цілком певний свого становища, сказав, відклавши виделку: