Щодо Букінгемського палацу (немов стара примадонна в білому вийшла подивитися на глядачів), то не можна відмовити йому у величі, розмірковував він, ані зневажати те, що, зрештою, для мільйонів людей (гурт роззяв саме чекав біля воріт на виїзд короля) він таки є загальним символом, хоча й абсурдним; дитя з коробкою кубиків спорудило б щось ліпше, подумав він; дивився на меморіал королеви Вікторії (він її пам’ятав в окулярах у роговій оправі, саме їхала Кенсінґтоном), його білий вал, лавину материнської турботи; йому подобалося, що ним правлять нащадки Горси[30]; він любив безперервність, а також відчуття правонаступності. Це ж бо велика епоха, у якій він живе. Справді, його життя — це чудо, тут складно помилитися; ось він у розквіті сил іде додому у Вестмінстер сказати Кларисі, що він її кохає. Це і є щастям, думав він.
А таки так, сказав він, виходячи на Дінс-ярд. Саме почав бити Біґ-Бен, спочатку мелодійне попередження, а вже потім незворотно — година. Обіди ррзривають увесь день, подумав він, наближаючись до своїх дверей.
Передзвін Біґ-Бена затопив вітальню, де Клариса, незадоволена, сиділа за письмовим столом, стривожена, роздратована. Навіть дуже правильно, що вона не запросила Еллі Гендерсон на прийом, і зробила це свідомо. Тому місіс Маршем із цього приводу тепер писала, що «вона пообіцяла Еллі Гендерсон попрохати Кларису… адже Еллі так хочеться все побачити». Але навіщо на свій прийом їй скликати всіх зануд Лондона? І навіщо втручатися місіс Маршем? А тут ще й Елізабет зачинилася з Доріс Кілман. Аж нудить від усього. У таку пору молиться з тією жінкою. Аж звук передзвону затопив кімнату своєю меланхолійною хвилею, що вже спадала й знову збиралася налетіти, коли ж вона почула, дуже нечітко, як щось незграбно шкребеться біля дверей. Хто це так рано? Третя, Господи милий! Уже третя! Із непереборною прямотою та гідністю пробив годинник третю годину — і вона більше вже нічого не чула, бо дверна ручка повернулася й увійшов Річард! Яка несподіванка! Увійшов Річард, тримаючи цілий оберемок квітів. Вона підвела його тоді в Константинополі, а леді Брутн, про чиї обіди ходили легенди, не зволила її запросити. Він простягнув квіти — троянди, червоні й білі троянди. (Але так і не зміг присилувати себе сказати, що він її кохає; не відверто.)
— Яка краса, — сказала вона, беручи квіти. Вона зрозуміла, вона все зрозуміла без слів, його Клариса. Розставляла квіти у вази на каміні.
— Які ж вони гарні! — сказала вона.
— Було цікаво? — запитала вона. А чи питала леді Брутн про неї? Повернувся Пітер Волш. Отримала записку від місіс Маршем. Невже доведеться запрошувати Еллі Гендерсон?
А нагорі Кілман товчеться.
— Посидьмо кілька хвилин, — сказав Річард.
У вітальні зробилося якось порожньо. Усі крісла порозставляли під стіни. Чого це вони там стоять? Ага, це для прийому; ні, він не забув про прийом. Повернувся Пітер Волш. Так, він заходив сюди. Збирається розлучитися; страшенно закоханий у якусь жінку. Нітрохи не змінився. Саме лагодила собі сукню…
— Згадала про Бортон, — сказала вона.
— На обіді був також Г’ю, — сказав Річард. А вона також з ним бачилася! Ну, він став геть нестерпним. Купував Евелін намисто, ще товстіший, ніж був, нестерпний телепень.
— І тут на мене найшло: «А я ж могла вийти за нього заміж», — сказала вона, думаючи про Пітера, що сидів тут у своїй краватці-метелику, із тим своїм ножиком, відкривав його, закривав. — Ну, як завжди, ти ж пам’ятаєш.
— Вони говорили про нього за обідом, — сказав Річард. (Але далі ніяк не наважувався сказати, що він її кохає. Тримав її руку. Ось це і є щастям, думав він.) Вони писали листа до «Таймс» від імені Мілісент Брутн. Г’ю хіба що на таке і здатний.
— А як там наша люба міс Кілман? — запитав він. Кларисі дуже подобалися троянди, спочатку вони тулилися докупи, а тепер самі собою розпишнилися.
— Присунула зразу після обіду, — сказала вона. — Елізабет уся почервоніла. Зачинилися. Мабуть, моляться.
Господи! Йому таке геть не подобалося, але воно минеться, якщо їх не чіпати.
— У своєму макінтоші і з парасолькою, — сказала Клариса.
Він так і не наважився сказати: «Я кохаю тебе», — але він тримав її руку. Це і є щастям, справжнім щастям, думав він.
— Але чому я маю на свій прийом збирати всіх зануд Лондона? — сказала Клариса. Коли влаштовує прийом місіс Маршем, то хіба вона для неї запрошує гостей?
— Бідолашна Еллі Гендерсон, — сказав Річард, дуже дивно, що Клариса аж настільки переймається своїм прийомом, подумав він.
Але Річард навіть не звернув уваги на прибрану вітальню. Ага, що він хотів сказати?
30