Просто чудо. Ще ніколи вона не зробила чогось, аби ним так пишатися. Такий м’якенький, такий справжній цей капелюшок місіс Пітерс.
— Тільки дивитися й милуватися, — сказав він.
Так, вона завжди тішитиметься тим капелюшком. Бо він тоді став собою, тоді він так сміявся. Вони зробили його разом, самі. Завжди любитиме цей капелюшок.
Сказав, аби вона його приміряла.
— Але я буду така смішна! — вигукнула вона, підбігаючи до дзеркала, а тоді дивилася на себе то з одного боку, то з іншого. І вмить різким рухом зняла капелюшок, бо постукали в двері. Може, сер Вільям Бредшоу? Уже прислав?
Ні! Маленька дівчинка з вечірньою газетою.
І все відбувалося, як і завжди відбувалося, як було щовечора в їхньому житті. Стояла дівчинка з пальчиком у роті біля дверей; Реція опустилася на коліна, туркотіла й цілувала малу, дістала торбинку з цукерками із шухляди стола. Так було щоразу. Спочатку одне, потім друге. Вона так усе влаштовує, спочатку одне, а тоді інше. Танцювали, стрибали по кімнаті. Він узяв газету. «Суррей»[36] знову програли, читав він. Настає спека. Реція повторила: «Суррей» знову програли, настає спека, і це також увійшло до її гри з онучкою місіс Філмер, обоє сміялися і гомоніли. Він був дуже втомлений. Він був дуже щасливий. Захотілося спати. Заплющив очі. Нічого не бачив, а звуки гри стихали й мінилися, уже лунали, немов голоси людей, що шукають когось і не знаходять, усе віддалялися й віддалялися звуки. Вони його загубили!
Здригнувся весь нажаханий. Що це таке? Тарілка з бананами на буфеті. Поряд нікого (Реція повела дитину до мами, пора в ліжечко). Ось так воно: залишитися самотнім. Вирок, оголошений йому ще в Мілані, коли він зайшов до кімнати й побачив, як вони тяли ножицями клеєне полотно, — залишитися самотнім.
Він був на самоті з буфетом і бананами. Самотньо лежав він на цій беззахисній висоті, розпростертий, але не на пагорбі чи на скелі, а на канапі у вітальні місіс Філмер. А що з видіннями, з обличчями й голосами небіжчиків, де вони? Перед ним стояла ширма з чорним очеретом і блакитними ластівками. Там, де колись він бачив гори, де бачив обличчя, де бачив красу, тепер — лишень ширма.
— Евансе! — покликав він. Ніхто не відповів. Десь пискнула миша чи зашаруділа штора. От тобі й голоси небіжчиків. Лишень ширма, коробка з вугіллям, буфет. Ну, що ж, нехай буде ширма, коробка з вугіллям і буфет… аж тут Реція влетіла до кімнати, швидко-швидко щось розповідаючи.
Прийшов лист. У всіх змінилися плани. Місіс Філмер не зможе поїхати до Брайтона. Уже не встигнуть попередити місіс Вільямс, і Реції все це дуже, дуже набридло, коли ж її погляд упав на капелюшок, то подумала… а може… їй… варто трішки… І голос Реції мелодійно затих.
— А хай тобі біс! — вигукнула вона (її лайка також входила до їхніх жартів), зламалася голка. Капелюшок, Брайтон, голка. Вона все нанизувала одне на друге, спочатку одне, потім інше, коли шила, вона все нанизувала одне на друге.
Хотіла почути його думку, чи став капелюшок ліпший, коли підійняла троянду трошки вище. Сіла на край канапи.
Тепер вони дуже щасливі, сказала вона, опустивши раптом капелюшок донизу. Тепер вона могла йому всіляке казати. Могла сказати геть усе, що спаде на думку. Мабуть, ось що вона передовсім подумала про нього ввечері в кав’ярні, коли він прийшов зі своїми товаришами-англійцями. Зайшов досить-таки боязко, увесь час озирався, а його кашкет упав, коли він його вішав на вішак. Вона так добре це пам’ятала. Знала, що він англієць, хоча не з тих дужих англійців, які так подобалися її сестрі; був худющий, але мав свіжий колір обличчя, а зі своїм великим носом і великими блискучими очима, зі своєю манерою сидіти, трохи згорбившись, скидався, вона часто йому про це казала, на молодого яструба; того вечора, коли вона його вперше побачила, а вони саме грали в доміно, як він увійшов до кімнати, він скидався на молодого яструба; але з нею він був дуже ніжний. Ніколи не бачила його збудженим чи п’яним, правда, інколи було видно по ньому, що він страждає через оту страхітливу війну, та хай там як, але щойно вона до нього заходила, усе недобре вмить кудись зникало. Про всіляку всячину, про все, що спадало їй на думку, про негаразди з роботою чи про щось інше — геть про все на світі могла вона з ним поговорити, і він усе розумів. Навіть рідні її так не розуміли. Був старший за неї і дуже розумний — такий серйозний він був, хотів, аби вона читала Шекспіра ще до того, як могла прочитати дитячу казочку англійською! — так багато знав, тому в усьому їй допомагав. І вона йому допомагала.