Вечір видався доволі душним, і хлопчаки-газетоноші повиходили з плакатами, які великими червоними літерами провіщали спеку; на готельні сходи повиносили крісла з плетеної лози, і на них, попиваючи вино, покурюючи люльки, безсторонньо сиділи джентльмени. Пітер Волш також сів у таке крісло. Можна було подумати, що день, оцей лондонський день, тільки починався. Немов та жінка, що скинула буденну сукню й білий фартушок, аби вирядитися в синє й начепити перли, так і день переодягався, знімав із себе всілякий мотлох і вдягався в серпанок, чепурився на вечір, і з тим самим зітханням полегкості, із яким жінка зітхає, скидаючи на підлогу осоружну спідницю, так і вечір скидав пилюку, спеку, кольори; зменшувався вуличний рух; замість громіздких гуркотливих фургонів з’явилися автомобілі, дзвінкі й швидкі; де-не-де в розкішному листі дерев уже повисли насичені плями ліхтарів. Усе, я йду, здавалося, казав вечір-жінка, бліднучи й тьмяніючи над зубчатими стінами, виступами готелю й низкою крамниць, я блякну, казала вона, я розчиняюся, але Лондон навіть слухати не хотів і підіймав її на штиках угору, хапав за руки й силоміць утримував її на своїй гулянці.
Із часу останнього приїзду Пітера Волша до Англії сталася велика революція містера Віллетта — запровадили літній час. Тому для нього такий довгий вечір став новизною. Досить підбадьорливою. А коли неподалік проходила молодь із барвистими кейсами в руках, то страшенно тішилася своєю свободою і потайки дуже пишалася тим, що йде по цьому славетному тротуарі, і на їхніх обличчях сяяла радість, дешева, ілюзорна, якщо хочете, але все ж таки захват горів на їхніх обличчях. Були гарно вдягнуті, у жовтуватих панчохах, чудових туфлях. Попереду дві години в кінематографі. Підкреслювало й очищало їх те вечірнє жовто-блакитне світло; а листя на площі вже мінилося мертвенним, синювато-сірим відтінком, немовби замочене в морську воду, неначе листя затонулого міста. Почувався заскоченим довколишньою красою і натхненним; бо англійці, що повернулися з Індії, як їм і належало по праву (він знав таких без ліку), стовбичили тепер у Східному клубі й жовчно пасталакали про кінець світу, а він — ось тут, як ніколи, молодий і красивий, заздрить юні через літній час і ще невідь через що, ба, навіть більше, йому вчуваються у словах дівчини, у сміху покоївки якісь невловимі речі, до яких не доторкнутися рукою, бачить ту переміну в цілому пірамідальному нагромадженні, яке за його молодості здавалося непорушним. Воно налягало на них згори; воно притискало їх, особливо жінок, як ті квітки, які Кларисина тітонька Гелен притискала між аркушами сірого промокального паперу, покладеним на них словником Літтре[39], при цьому зручно собі вмостившись після вечері під абажуром. Уже померла. Про це Клариса йому написала; померла, осліпнувши на одне око. Було б дуже підхожим, навіть якимсь природним шедевром, якби стара міс Перрі перетворилася на скляну, їй би закоцюбнути, як тій птасі, що в мороз вчепилася кігтями за жердку. Вона належала до іншого покоління, але була настільки цільна, настільки завершена, що назавжди залишиться стояти на небосхилі білокам’яною та видною, немов маяк, що свідчить про пройдений етап у цій подорожі, у довгій-довгій мандрівці цього нескінченного (намацав у кишені мідяк, аби купити газету й дізнатися, як там «Суррей» зіграв із «Йорк-Широм» — він уже вкотре виймав той мідяк, «Суррей» знову програв), цього нескінченного життя. Але крикет — це не просто гра. Це значно більше. Він просто не може без крикету. Спочатку прочитав про рахунок матчу, потім — про спекотний день, потім — кримінальну хроніку. Роблячи одне й те ж мільйони разів, ти збагачуєшся, хоча можна сказати, що такий процес стає механічним, позбавленим свіжості. Минуле збагачує так само, як і досвід, і якщо ти любив одну-дві людини і в такий спосіб отримав здатність, якої бракує юним, — здатність умить покласти чомусь край, здатність зробити те, чого тобі насправді хочеться, і не перейматися тим, що кажуть люди, водночас не надто на щось сподіваючись (залишив газету на столі й пішов), чого, однак (пошукав очима капелюх і плащ), не скажеш про нього, себто сьогодні не скажеш про нього, бо він саме йшов на прийом, і це в його віці, із вірою в справдження своїх сподівань. А яких сподівань, щодо чого?
Щодо краси в будь-якому разі. Ні, не тієї грубої краси для ока. Не тієї простої краси, коли Бедфорд-плейс переходить у Рассел-сквер. Де не тільки є прямолінійність і простір, де не тільки є сама симетрія коридору, але також і світло у вікнах, гра на піаніно або звуки грамофона; відчуття якоїсь прихованої радості, що час від часу виринає на поверхню, коли крізь незашторене або незачинене вікно можна побачити людей за накритим столом, можна помітити кружляння пар у танці або ж навіть почути, як чоловіки розмовляють із жінками, покоївки знічев’я виглядають у вікно (ніби сповіщають, що вся робота вже перероблена), панчохи сушаться на верхніх підвіконнях, десь видніється папуга й кілька вазонів. Захопливе, загадкове, безцінне наше життя. А на просторій площі, куди мчать таксі й одразу зникають, завернувши за ріг, тиняються пари, гають час, обіймаються, сховавшись під водоспадом листя; настільки все це зворушливе, настільки воно тихе, настільки воно затамоване, що хочеться пройти повз нього дуже обережно, якось аж навіть полохливо, аби своєю нечестивою присутністю не порушити сакрального дійства. Так цікаво. Ну, що ж, тоді вперед — в іскрінь вогнів.
39