Але це коштувало їй надто багато зусиль. Не відчувала ніякого задоволення. Ніби була кимось іншим, хто там собі стояв і стояв; будь-хто зміг би так; але оцим будь-ким вона навіть захоплювалася, просто не могла не відчувати, що саме вона, а не хтось інший доклав до всього своїх рук, а її пост нагорі сходів засвідчував про певну підсумкову стадію: на цьому посту вона відчувала себе — хоча дивно, навіть забула, як уже й виглядає, — відчувала себе віхою, поставленою нагорі власних сходів. Щоразу, коли влаштовувала прийом, мала те дивне відчуття, ніби вона — вже й не вона, та й усі решта були певною мірою не до кінця справжніми, зате значно справжнішими в іншому сенсі. Усе це, думала вона, почасти з огляду на їхній одяг, а почасти через їхню вирваність зі своєї щоденності та через незвичне зовнішнє тло; можна було казати речі, яких деінде в іншому місці ніколи не скажеш, себто речі, яких просто не наважишся сказати, бо можна заглибоко копнути. Але не їй, поки що не їй.
— Дуже рада вас бачити! — сказала вона. Любий старий сер Гаррі! Він тут усіх знав.
А найдивнішим було відчуття, яке ні на мить не полишало її, коли ось так, одне за одним, вони підіймалися сходами, місіс Маунт і Селія, Герберт Ейнсті, місіс Дейкерс — о, і леді Брутн!
— Як добре, що ви прийшли! — сказала вона і то дуже щиро, дивовижним було відчуття, коли отак стоїш, а повз тебе вони йдуть і йдуть, дехто досить старий, дехто…
Яке прізвище? Леді Россетер? Але що за леді Россетер?
— Кларисо! — так, саме той голос! Це ж бо Саллі Сітон! Саллі Сітон! Після стількох років! З’являлася, ніби з туману. Але виглядала вона зовсім не як та Саллі Сітон, коли Клариса обхоплювала грілку і думала: вона під цим дахом, вона під цим дахом! Зовсім не так!
Наввипередки одна перед іншою, збентежено, сміючись, посипали вони словами — проїздом у Лондоні; почула від Клари Гейдон; думаю, треба провідати! Тож і всунулась — без запрошення…
А грілку можна спокійно поставити долі. Осяйність уже її покинула. Але як чудово її знову бачити, старшою, щасливішою, уже не такою гарною. Розцілувалися — спочатку в одну щоку, потім у другу, біля дверей вітальні, тож Клариса з рукою Саллі у своїй руці обернулася й побачила повні гостей кімнати, почула шум голосів, побачила канделябри, фіранки, що гойдалися, і троянди, подаровані Річардом.
— Маю п’ять здоровезних синів, — сказала Саллі.
Вона не позбулася свого найпростішого егоїзму, найвідвертішого бажання, аби про неї завжди були високої думки, і Клариса впізнала в цьому колишню Саллі.
— Аж не віриться! — вигукнула вона й засвітилася задоволенням при згадці про минуле.
Але, на жаль, Вілкінс; вона потрібна Вілкінсу; Вілкінс, додавши своєму голосу владності, ніби виносив догану всьому товариству, а господині дорікав за легковажність, вимовив тільки одне слово.
— Прем’єр-міністр, — сказав Пітер Волш.
«Прем’єр-міністр? Та невже?» — дивувалася Еллі Гендерсон. Ох, і буде що розповісти Едіт!
Ну, із нього не посмієшся. Звичайний на вигляд. Міг би стояти за прилавком і продавати сухарики — бідолаха, увесь у золотому мереживі. Але якщо по совісті, то почесні кола перед гостями, спочатку з Кларисою, потім у супроводі Річарда йому навіть дуже вдалися. Тримався як важлива персона. Було навіть дуже цікаво за всім цим спостерігати. Бо ніхто на нього не дивився. Усі продовжували говорити, хоча цілком зрозуміло, що всі знали й відчували аж до самих кісток, що повз них ступає велич; символ того, що всі вони разом собою являли — англійське суспільство. Стара леді Брутн, а вона мала просто чудовий вигляд, дуже рішуча у своєму мереживі, ураз підпливла до нього, і вони подалися до маленької кімнати, куди вмить усі спрямували свої погляди, наче оберігаючи ту кімнату, а відтак якийсь шурхіт чи шелест уже відкрито прокотився товариством: прем’єр-міністр!
Господи, ох, цей снобізм англійців! — думав Пітер Волш, стоячи в куточку. Як же їм до вподоби натягати на себе золоте шитво і віддавати почесті! Еге ж! Господи милий, це ж бо Г’ю Вітбред, крутиться біля вельмож, став ще тлустішим, ще білішим, цей пречудовий Г’ю!
Він завжди ніби за виконанням службових обов’язків, думав Пітер; привілейований, але потайливий, ніби знав якісь таємниці, за котрі помре, та не видасть жодної, хоча тією таємницею могло бути базікання придворного лакея, що вже завтра з’явиться в усіх газетах. Ось такими були його калатальця-брязкальця, тож, ними бавлячись, він устиг посивіти і вже стояв на порозі старості, маючи шану й прихильність із боку всіх, хто удостоївся честі знати такий тип англійця — вихованця привілейованої приватної школи. Він завжди і неминуче саме ось такий, оцей Г’ю Вітбред; його стиль, стиль отих пречудових листів, які Пітер читав за морями-океанами в «Таймсі», і дякував Богові, що втік так далеко від згубних беззмістовних балачок, хай навіть довкола угукали бабуїни, а кулі[40] лупцювали своїх жінок. Он поруч із ним слухняно стоїть смаглявий юнак із якогось університету. Він ним опікуватиметься, вводитиме у всілякі кола, вчитиме жити. Бо йому нічогісінько не треба, лишень би чинити добрі справи, тільки б радісно тріпотіли серця літніх дам, бо про них дбають навіть у їхньому віці і навіть з їхніми бідами; а вони вже були подумали, буцімто про них геть забули, але ж ні, ось підходить Г’ю і цілу годину з ними теревенить про минуле, пригадуючи всілякі дрібнички, вихваляючи домашній торт, хоча Г’ю, якщо б захотів, то міг би з герцогинями щодня смакувати тими тортами, а коли глянути на нього, то не складно здогадатися, що він немало проводить часу саме за цим приємним заняттям. Всемогутній і Наймилостивіший нехай прощає. Але Пітер Волш немилостивий. Є, мабуть, нелюди, і Бог знає таких негідників, яких потім карають на горло за те, що розтрощили дівчині голову в поїзді, але навіть ті нелюди приносять загалом менше шкоди, ніж Г’ю Вітбред зі своєю добротою[41].