Выбрать главу

Тільки погляньте на нього, навшпиньки пританцьовує, кланяється й шаркає ногою, щойно з’явився прем’єр-міністр із леді Брутн, сповіщаючи всьому світові, що він удостоєний особливої честі щось сказати леді Брутн, щось приватне, в ту мить, коли вона проходить повз нього. Вона зупиняється. Хитає своєю шляхетною старою головою. Видно, дякує за якусь улесливість. Вона має своїх проноз, дрібних чиновників в усіх урядових установах, які виконують від її імені всілякі доручення, а вона за те їх годує потім ланчами. Родом із вісімнадцятого століття. Із нею все ясно.

І ось Клариса повела свого прем’єр-міністра вітальнею, гордо ступаючи, сяючи із величністю своєї сивини. У сережках і в сріблясто-зеленій русалчиній сукні. Ніби підстрибувала на хвилях, збираючи докупи волосся; видно, ще не втратила того славного свого дару — бути, існувати, цілковито зосереджуватися, поки йде вітальнею; оглянулася, спіймала свій шарф на сукні якоїсь жінки, відчепила його, засміялася, і все це з бездоганною легкістю та невимушеністю істоти, що плаває в рідній стихії. Але вік і її торкнувся; навіть русалка, мабуть, бачить у своєму люстерку призахідне сонце, що погожого дня сідає над хвилями. Від неї тепер віяло ніжністю, яка зігріла все: її суворість, її манірність, її скованість, а над нею, коли вона прощалась із товстуном, обшитим золотом, який аж зі шкури ліз, і щасти йому в цьому, лиш би мати значущий вигляд, витала невимовна гідність, цілковита сердечність, неначе вона бажала всьому світу добра, і тепер, стоячи на краю, на межі чогось дуже важливого, вона мусить піти. Змусила його задуматись. (Але він не був у неї закоханий.)

Направду, думала Клариса, навіть дуже добре, що прийшов прем’єр-міністр. І коли вона ступала з ним вітальнею, — а там були Саллі, і Пітер, і Річард, дуже задоволений, а ще всі люди, схильні, мабуть, до заздрості, — то відчула сп’яніння від моменту, відчула розширення серця, аж поки воно не затріпотіло, не забилося знову; зрештою, таке й інші відчувають; так, їй це подобалося, незважаючи на пощипування й поколювання в грудях, проте в тріумфах (любий друг Пітер, наприклад, вважає її просто дивовижною) є багато чого облудного й тлінного; і все це на відстані витягнутої руки, не в серці; може, вона просто старіє і вже не відчуває від тріумфів колишніх радощів; аж раптом, коли проводжала поглядом прем’єр-міністра, бо він саме спускався сходами, край роботи сера Джошуа[42] в позолоченій рамці, «Дівчинка з муфтою», нагадав їй про Кілман; про гіркого ворога Кілман. Це принесло задоволення; це було справжнім. Ох, як вона її ненавиділа — небезпечну, лицемірну, безчесну; і що це вона за таку силу має: спокушає Елізабет; ота жінка, що підкралась, аби поцупити й споганити (правда, Річард сказав би, що то маячня). Вона ненавиділа її і любила. Авжеж, людям потрібні вороги, а не друзі — не місіс Дарент з Кларою, не сер Вільям з леді Бредшоу і не міс Трулок з Елінор Ґібсон (вона саме підіймалася сходами). Тільки захочуть, вони її зараз знайдуть. Так, вона до їхніх послуг!

А ось і її давній друг сер Гаррі.

— Шановний сер Гаррі! — сказала вона, підходячи до ставного старого, що створив більше поганих картин, ніж будь-які інші два разом узяті члени Академії мистецтв (зображував на всіх картинах корів, що в призахідному сонці стояли в ковбанях і пили воду або ж передвіщали (він мав набір певних рухів) піднятою ратицею чи помахом рогів «Наближення незнайомця»; тож його життєва діяльність — обіди у клубах і кінські перегони — повністю залежала від корів, що пили воду з ковбань у призахідному світлі).

вернуться

42

Джошуа Рейнольдс (1723–1792) — англійський художник.