— З чого це ви смієтеся? — запитала вона. Бо Віллі Тіткоум, сер Гаррі і Герберт Ейнсті — усі сміялися. Ні, ні. Сер Гаррі не міг розповісти Кларисі Делловей (хоча дуже її любив, вважав її довершеною і погрожував відтворити її красу на полотні) того анекдоту з життя акторів. Натомість заходився жартувати з її прийому. Бачте, йому забракло бренді. А ці кола гостей для нього надто високі. Але він її любив, поважав її, незважаючи на осоружну вишуканість вищого суспільства, що не дозволяла попрохати Кларису Делловей посидіти в нього на колінах. Аж тут з’явився блукаючий вогник, ота нечітка фосфоресценція, старенька місіс Гілбері, простягаючи руки до полум’я його сміху (над герцогом і дамою), який долинув до неї через усю вітальню і, здається, заспокоїв її в одному питанні, яке іноді її турбує, коли вона вранці прокидається і не хоче будити покоївку через якесь горнятко чаю, про те, що всі ми неодмінно помремо.
— Вони не хочуть розповідати нам своїх анекдотів, — сказала Клариса.
— Люба Кларисо! — вигукнула місіс Гілбері. Вона сьогодні геть схожа на свою маму, коли та вперше побачила її в сірому капелюшку в саду!
І очі Клариси справді наповнилися слізьми. Мама гуляє в саду! Але, на жаль, їй треба вже йти.
Бо професор Браєрлі, знавець Мільтона, саме говорив з Джимом Гаттоном (навіть ідучи на прийом, не спромігся рівно пов’язати краватку чи хоча б трохи пригладити волосся), тож уже з цієї відстані вона помітила, що вони не ладнають. Професор Браєрлі був дивакуватим. З усіма своїми ступенями, заслугами, вченими званнями вмить міг запідозрити в усякого роду писаках несприйнятливість свого складу — незвичної вченості й соромливості, холодної безсердечної чарівності, невинності, замішаної на снобізмі; він аж трусився, коли розпатлане волосся студентки або нечищені черевики молодика нагадували йому про світ, поза сумнівом, гідний честі, а саме світ заколотників і гарячих молодечих голів, майбутніх геніїв, і тоді він з легким посіпування голови і гмиканням — гм! — у прийнятній формі доводив до відома свого співбесідника цінність поміркованості, необхідності певних знань у царині класики для розуміння Мільтона. Отже, думка професора Браєрлі щодо Мільтона не знайшла відгуку (Клариса тепер добре бачила) в душі Джіма Гаттона (в червоних шкарпетках, бо чорні віддав до пральні). — Тож вона втрутилася.
Сказала, що любить Баха. Гаттон також любив. Це їх пов’язувало, тому Гаттон (дуже посередній поет) і вважав, що місіс Делловей значно глибше обізнана з мистецтвом, ніж інші великосвітські дами. Аж дивно, наскільки вона має строгі погляди. Щодо музики досить-таки безликі. Педантка. Але яка чарівна! І будинок у неї чудовий, якби не її професори. Клариса мала на думці висмикнути його звідси й посадити в задній кімнаті за піаніно. Він божественно грав на піаніно.
— Але багато шуму! — сказала вона. — Багато шуму!
— Ознака того, що прийом вдався, — кивнувши ввічливо головою, професор делікатно відійшов.
— Знає про Мільтона геть усе на світі, — сказала Клариса.
— Невже? — сказав Гаттон, уже збираючись зображувати професора по всьому Гемпстеду[43]: професор розповідає про Мільтона, професор відстоює поміркованість, професор делікатно відходить.
Їй треба поговорити он із тією парою, сказала Клариса, — з лордом Ґейтоном і Ненсі Блоу.
Не те, аби вони помітно збільшували галас прийому. Вони й не розмовляли (помітно), а тільки стояли біля жовтої фіранки. Збиралися разом піти ще деінде, не дуже мали що сказати за будь-яких обставин. Зате мали вигляд. І все. І цього було достатньо. Мали вигляд дуже чистих і здорових, вона в пудрі й фарбі кольору персикового цвіту, а він, такий начищений, блискучий, із пташиними очима, такий, що жодного м’яча не пропустить, жодний удар його не заскочить зненацька. Він бив по м’ячу, він стрибав, точно й без роздумів. Роти поні тремтіли на кінці його віжок. Він знав, що таке почесті, пам’ятники предкам, стяги, що висіли в церкві вдома. Він знав, що таке обов’язок, мав орендаторів, маму й сестер, цілий день провів він у палаті лордів, тому говорили вони про крикет, кузенів, кіно, коли ж підійшла місіс Делловей. Лорд Ґейтон страшенно її любив. Також міс Блоу. Дуже приємна особа.
— Як мило, що ви прийшли, просто ангельськи! — сказала вона. Вона любила лордів, вона любила молодь, а Ненсі, одягнена в неймовірно дорогі речі від найславніших майстрів Парижа, мала такий вигляд, ніби її тіло саме собою, за власної ініціативи, поросло зеленою оборкою.