* * *
…небесні пришельці, небесні посланці…
Мій Майстре, Сніже мій, між музики чужої
Безецної орди ми виросли з тобою.
Пришельців із небес, нас доля берегла
Та ледве чутний плеск старого джерела.
І сосни золоті, і нове сонце вранці,
І тіні дорогі — Верґілій та Горацій.
Ми сіялися тут. Ми будували час
Між воєн та пожеж, дивуючись не раз
Тубільцям навісним, ненатлим, галасливим, —
А водночас простим, як звірі та рослини;
І забували все, коли по вечорах
Плекали тихий дар дослідчого пера.
* * *
Історія троянди та снігів
Була не дуже довгою, одначе,
Зумовила вона і нашу вдачу,
І вічну долю страчених богів.
Летіли з опівнічних берегів —
І на пелюстках танули гарячих,
Ці дотики, осмислені і зрячі,
Коханців та смертельних ворогів.
Якби не ця краса неподоланна
І не жага самозаглади плавна, —
Уже б давно здійснився Суд Страшний;
Та Господові хто накаже: «Годі!»? —
І сипле сніг, пречистий, запашний,
І вічний хрест буяє на Голготі.
Символ троянди
Віхті Сад
Є немічна весна, апатія без краю,
і обриси тремкі, і це стрімке перо;
Самотний мед гіркий, а іншого немає
У світі, де реве та стогне Ахеронт.
Божественний Платон в гімнасії порожнім
Сумує крадькома за юністю душі
І вгадує себе у діві перехожій,
П'ючи інакшу стать і розкоші чужі.
І дівич, і кентавр, ти знав багато весен,
Але оця найтонш наслідує Її
Розтулені вуста, заледь розпуклі перса,
Печальні сірі очі, подібні до твоїх.
Дощі, дощі, дощі — із присмаком Еллади,
З архаїкою снів, де скрапує вино,
Червоне і п’янке, мов перша кров Троянди,
Яка не порятує згасаючий еон.
Рік триста сорок сьомий. Діброви Академа.
Тендітний аромат. Остання зі спокус.
І ти, старий Платон, у присмерках квітневих
Накреслюєш хреста на мокрому піску.
* * *
Полагодив годинника старого,
Давняшнього причетника чувань,
Милуюся чергóю коливань,
Що маятника водять золотого.
Нарешті це триває досить довго —
Прозорий час утрати сподівань,
Байдужості до всіх на світі знань
І тихої довіри до простого.
Коротшають повільно гожі дні,
Видовжуються тіні на стіні,
Один за одним коники зникають;
Обітованна міниться зоря,
Та вже ніхто нічого не чекає
У падолисті дат календаря.
Повторний час
Андрієві Деркачу
Цю тишу можна краяти ножем.
Вона — достигле яблуко достоту,
І хризантема присмерків, природа,
Яка цвіте, блукаючи між полум’ям та сном.
А іншими словами — то є тема,
Яка продовжує лунати і тоді,
Коли відгомоніли інші теми,
Коли натомлені музúки розбрелися по кав’ярнях,
І, затиснýвши кофри поміж ніг,
Смакують вина прохолодні та пліткують.
Цю тему можна різати ножем,
Коли безлюдна філармонія тече
У потойбічні вулиці, у час
Розлучених коханців та героїв,
Що, не сягнувши чину, в забуття
Поволі опадають і лежать там,
Немов метелики намоклі у квасолі,
Пригнічені тоталітетом тиші,
Але живі, бо все ще рання осінь,
І божевільний — німець та філософ —
Учив колись, що є повторний час.
Приготувавши свіжий чай, ти забуваєш
Про золотий ланцюг недолі. Ти живеш
Так високо, що вже поняття меж
Не є придатними для вжитку, для розмови, —
Всі вимагають неповторності, авжеж;
А ти повторення бажаєш і віднови.