Выбрать главу
Земле, я повернувся, чи стерпиш? Найколючішим терном вколи моє серце натруджене.
Найсмиреннішим зерном колись проросте оця кров між розбуджених.

Шевченко вночі

…І знову братися за справу українську — писати вірші, сіяти зерно і думати про військо запорізьке, якого вже немає так давно.
Не відректися нам своєї вдачі, як білці колеса, як зорей — небесам… Чого ти плачеш, гетьман Сагайдачний? Чого ти знову сам не свій — і сам?

Єва

Стерня висока і високі зорі. Між ними літо бабине летить. Між ними вітер грається у мить, якої через мить уже не стане у слові над пошерхлими вустами вже літньої, ще гарної жони. Не спиниться від того Віз Чумацький, вода не переллється через край в залізних ночвах.                                 Слово «рай» промовить жінка серед ночі.

* * *

Ще буде всього вище стріхи — снігів і ластівок сторать. Ще прийде Муза щедрувать, і ти їй винесеш горіхи.
За спис узявши чорнобривець, узявши сонях за пищаль, ще буде впертий несміливець свою Ламанчу захищать —
від вітряків, а не від вітру, від сірників — не від вогню. Співатиме свойму коню і сам йому сльозину витре.
Тебе любитиме дорога, та як настане час прийти, кому ж бо звіришся тоді, що був щасливим не від того?

* * *

Усміхнений Господь, безлюдний світ. Украдені плоди, нікому не потрібні. Впереміш гріх і сніг, оздоби срібні, із небом, пурпуровим, наче ад.
І в’ється Гад поміж руїни раю. Отруєних добром та злом немає. Маруся не живе. Грицько не помирає. А небо — небо! — тихо догорає.
Лягає попіл на третину вод. Розносять скон вітри, вітри, вітри. …Якнайскоріш написане зітри: є люди, світ є.                          І заплаканий Господь.

* * *

Коли о п’ятій ранку сніг паде, досліджуючи зими кам’яні, сягаючи святинь і змінюючи їх на ряд понять, цілком алгебраїчних; коли без батька п’ю своє вино, дописуючи вірш, нікому не потрібний, домислюючи ніч, як долю своєрідну, — тоді приходить Бог. І вибива вікно.

* * *

Порятунку мені не треба дай тільки дай тільки дай помаранч
зимовий у візерунках як скло
дай мені цю венецію помаранч
ущерть повний алкоголями світла і усамітнення і тендітності рук
що простягають помаранч замість порятунку

Вальс

Мої надії стали прахом, тривоги Ваші стали сном. А стиглі яблука над дахом перемінилися вином.
А білі клавіші в розлуку пішли — я зовсім не тримав, бо їх торкались Ваші руки, а я ті руки цілував.
Усі тривоги стали прахом, усі надії стали сном. На брудершафт жоржини пахнуть із вечором. Перед вікном.

* * *

Галинці

Кличу тебе з далини, де трамваї так-таки просто бруківкою котять. Тіло, згоріле в званні ненастанному, кличе тебе з далини. Кличе тебе з далини, де узвози, камінь, замерзлий у кризі мережаній, друзі, застиглі на фото за кавою, і передзвін, як урожай Лаври. Із далини, де немає дітей, де пишуться книги, сумирні, як нетлі, де є повітря, прозоре і мертве, і у ньому літає нехрещене листя каштанів. Товпляться столики у переходах підземних, топляться ружі у зморшках своїх квітникарок, томляться губи у пошуках вуст, точиться чорне вино у келішки без дна. — Помер? — Помер. Виноград нависає із хмари, в’ються стебла зелені і кам’яні. — Помер? — Помер. Шутри сонячні розсипають робітники по узбіччях. Ця безбожна рефлексія згодом натягнеться, як чай чи тятива, стане міцнішою. На паперах лиш відсвіт зловісний вісті, гостя з галузкою, кого треба…