IV
Не від люті спалахують очі
стогами жахкими, пахучими;
не від квітів, що чепурно всілись
на шибці січневій, —
просто брилу гекзаметра власного,
веленічнóго,
вкотре взято на струджені плечі кирилиці.
Календарику, впертий Каленику хати,
поробітньої втоми маєток зблукав ти з лукавим не раз
у пошуках свят для немудрого цього століття,
для нас невисоких. Хай тобі в нагороду
стане пил на порожніх стрімких мисниках,
що знедавна — непотріб
у народу сізіфів.
Ще цигарку вмолю,
щоб димом огріла легені сконтужені;
новорічні листівки — улюблене чтиво останніми днями;
останніми днями ношу скромно похилену голову,
ніби й справді ті квіти на вікнах
я малював ізнічев'я; а тим часом
на колючому дроті собака-неправда тріпоче,
струнний дим із благенької «Прими»
легенькою римою
точить руно,
косинцями снігів хтось вимірює золотополе,
із синцями гріхів блудний син повертається верхи
на перекотиполі.
І стопалому цензору, сталому в ницості тлінній,
босоногий Шевченко стинає п’ятнадцяту голову,
і танцюється звірові вірному, вільному, голому
в однині забаганок своїх, у людських стріл і рук множині.
Майорú на колючому дроті, собако-неправдо,
цілуй протигазові хоботи січня,
розвивайся дзвонінням на сто на довколишніх зір;
у поетів — і ніч — лише свічка, чи метод, чи звичка,
ти нічому, неправдо, не віриш, повір — я останній із них,
бо тебе подолав.
V
В осінню негоду серця опадають з гілок у калюжі,
калюжі приймають забарвлення сіро-червоне;
кінь у стайні стогне, б’ють кришталь на вежі,
сидить жебрак на бруківці, пливуть архаїчні
хвилі дощу над містечком, калюжі в одно
зливаються, серця в одно,
висока дівчина молиться і замовкає гнівно,
коли вірган.
Жебрак до собору заходить, пес-приблуда
за ним заповзає, з хворими очима пес,
без серця — воно там, у калюжі, в одно
з жебраковим, і мокрі сліди.
Що ж тоді робить Бог?
Він жебраку і собаці молоко наливає,
він високу дівчину за хлібом посилає
і ні про що не питає, на те він і Бог
для обох.
Стогне кінь у стайні, б’ють кришталь на вежі,
висока дівчина минає перший склеп,
і другий минає, і не збирається
повертати в собор, де на неї все ще чекають,
хоча хліба не треба вже, хліба не треба:
вірганіст униз спустився, він додому хліб купував,
і віддав.
Вірган продовжує грати, троє до Бога кажуть «брате»,
п’ють молоко, заїдають хлібом, чекають
на високу дівчину, тим часом дощ не вщухає,
дівчина все блукає, вона самотня, вона не хоче
бути самотньою, вона буде.
Дівчина опале листя піднімає, з груді серце вириває,
порівнює і шепоче, що змерзла і що зовсім не схоже.
Вода до собору затікає, вода вірган заливає,
кожну трубу, чорну і білу — байдуже, клавішу кожну.
Вірганіст і жебрак за флюгер тримаються,
у Бога собака в руках; калюжі, серця
підіймаються. «Зараз потопнемо, брате», — спокійно
жебрак промовляє, і, щоб не статися цьому,
Бог усіх трьох живими до неба забирає. Амінь.
VI
Мерщій у зиму, в нетоптані сніги,
хутчіше під небо, що в круках зашпорталося
цивілізованих; як не втікати від осінніх
боргів перед вечірніми книгами, перед серпами,
які у стодолі волають і сяють?
Чи ж тільки знаряддя блискучі, потрібні,
минущі, нарешті, давали в кредит?
Хіба лиш томи у хистких палітурках
поради і солі на віру щораз позичали?
А ти пригадай неполоханих оком шулік
над степами і ніч не забудь,
коли вірш, як бджола, повернувся до вулика,
де народився, пожив і помре. Все ж не на вулиці.
А полохка риба вранішня, що довірливо,
і після смерті довірливо, в тебе дивилась? Її
ти теж не захочеш тепер повертати зеленому житу,
пекельнику жадібний, дідьку зажерливий, чорте неситий?
Кожен борг твій пліч-о-пліч стоїть; борзіше втікай
у нерадісну зиму свою; тішся там натюрмортами,
непристойними скриками кроків за вікнами;
щастя твоє, сило нечиста, — кордон
ще за Польщі між зимов і нами збудований;
щастя, проте, нетривке: знай, чорнокнижнику,
душезапроданцю, знай — навесні ми повернемось,
тоді в жодній шпаринці кисіль свій тілесний не заховаєш
від суду, де гостро, о, гостро спитають: «А чим
ви збираєтесь віддавати?» Вхопиш волосся своє поріділе
і не промовиш ні слова, ні титли не скажеш плюгавої
і так от, німуючи, підеш у довге заслання
з забороною читати, писати, малювати,
з пересторогою начальнику гарнізона: серпа не давати,
бджіл розводити не дозволяти,
а тим більше — на шулік дивитися.
Знайдеш сім’ю; неписьменна донька запитає колись:
«Тату, чи ж вічно ми будемо жити узимку?»