Ну-ну. От якраз вірити мені і не варто.
Так, я припустив би Келлі. Або Амрупа. Судячи з прикиду, цей чувак принаймні не з тих великих, безпонтових, неексклюзивних контор на кшталт «Manpower» чи «Adecco». Але і не з цих мікроскопічних і розпонтованих типу «Hopeland», бо тоді б я знав, хто він. Звісно, він може бути із солідної контори середнього рівня понтів, як, наприклад, «Mercury Urval» чи «Дельфа», або з якоїсь дрібної, зовсім без понтів і без імені, які наймають керівників середньої ланки і тільки з нашого дозволу та конкурують з нами, великими хлопчиками. І програють, і вертаються назад, підшукувати директорів магазинів та головних бухгалтерів. І шанобливо вітаються з такими, як я, сподіваючись, що, можливо, одного разу ми про них згадаємо і покличемо до себе на роботу.
У нас, мисливців за головами, не існує жодних офіційних рейтингів, жодних досліджень суспільної думки, які є в агентів з нерухомості, жодних щорічних фестивалів з винагородами, як у телевізійників чи рекламників. Але ми знаємо. Знаємо, хто цар гори, хто серйозно ризикує, а кому гаплик. Ми здійснюємо подвиги у тиші, а ховаємо у гробовому мовчанні. Та цей хлопчина, який щойно зі мною привітався, знає, що я — Роджер Браун, мисливець за головами, який жодного разу не запропонував кандидатові роботи, яку б той не отримав, який, якщо виникає потреба, заплутує, примушує, ламає кандидата і приставляє його до стіни, той, чиїм оцінкам клієнти сліпо довіряють і без жодних сумнівів вручають долю своєї фірми у його — і тільки його — руки. Інакше кажучи, не рада директорів порту Осло призначила нового керівника транспортної служби, не автопрокатний концерн AVIS — керівника відділення «Скандинавія», і, звісно ж, не комунальне управління призначило директора електростанції у Сирдалі. А я.
Я вирішив узяти хлопчину на замітку. ГАРНИЙ КОСТЮМ. ЗНАЄ, КОМУ ТРЕБА ВИКАЗУВАТИ ПОВАГУ.
Я набрав номер Уве в таксофоні біля магазинчика «Нарвесен», перевіряючи водночас свій мобільний. Вісім викликів. Я видалив усі.
— У нас є кандидат, — сказав я, коли Уве врешті-решт узяв слухавку. — Іереміас Ландер, Монолітвейєн.
— Що, перевірити, чи є він у нас?
— Ні. Я знаю, що він у вас є. Його запрошено на другу співбесіду завтра. З дванадцятої до другої. О дванадцятій нуль-нуль. Даєш мені годину. Згода?
— Ага. Щось іще?
— Ключі. В «Суші & Кава», за двадцять хвилин?
— За півгодини.
Дерев’яною бруківкою я неквапно йшов до «Суші & Кава». Вибір такого дорожнього покриття, більш крихкого, більш мазкого і до того ж більш дорогого, ніж звичайний асфальт, був спричинений, вочевидь, потребою в ідилії, тугою за чимось одвічним, незмінним, достеменним. Принаймні достеменнішим за цю декорацію в районі, де нещодавно в поті чола створювалися реальні речі, продукт невгамовного гудіння полум’я і тяжких ударів молота. А тепер — ніби далеке відлуння — гудіння кавових машин та брязкіт заліза об залізо у фітнес-центрах. Адже це — перемога робітника третинного сектора економіки над робітником фабрики, перемога фікції над реальністю. І вона мені до душі.