О знову сплюнув.
— Це тобі стане. Тіко машина-то не твоя, а того, Чикерюда. На чому він сюдой доїде?
Я глибоко зітхнув:
— На лижах. Скільки треба?
— П’ятсот на добу.
— П’ят… сот?
Він зневажливо посміхнувся:
— Чи нехай стоїть на дорозі. За безкоштовно.
Я відрахував три двохсотки з гаманця Уве і піднявся на ґанок, де Синдре О вже тримав напоготові кістляву долоню. Він запхав купюри у пухкий гаманець і знову сплюнув.
— Решту можна і потім, — сказав я.
Він, не відповідаючи, зайшов у будинок і гримнув за собою дверима.
Заднім ходом я заїхав у сарай і у темряві ледь не врізався у гострі сталеві зуби косарки. На щастя, косарка, причеплена до синього трактора «Мессі Фергюсон», знаходилася у піднятому положенні. Тож замість того, щоб проштрикнути мені задній бампер чи проколоти покришки, вона тільки дряпонула мені кришку багажника, вчасно попередивши, а інакше десять сталевих списів прошили б мені заднє скло.
Я поставив «мерседес» біля трактора, вийняв теку і побіг нагору до будиночка. На щастя, ялинник був таким густим, що майже не пропускав дощу, і коли я нарешті зачинився у простому дерев’яному зрубі, волосся моє було на диво сухим. Я подумав був розпалити піч, але відмовився від цієї думки. Витратити стільки зусиль на те, щоб сховати машину, а потім сигналізувати за допомогою диму, що у будинку хтось є, — це нерозсудливо. Аж тільки тепер я відчув, наскільки зголоднів.
Я зняв із себе джинсову куртку Уве і повісив на спинку стільця на кухні, продивився усі шафки і знайшов нарешті єдину консервну банку м’ясної тушонки з картоплею, що лишилася ще з минулого разу, коли ми з Уве тут були. У шафках не виявилося ані столових приборів, ані відкривачки, та я зумів пробити дірку у жерстяній кришці стволом «Глока». Я всівся і став пхати в себе пальцями з бляшанки її масний солоний вміст. Потім задивився на дощ за вікном, що поливав ліс і маленький двір між будинком і вбиральнею. Зайшовши до спальні, я сховав теку з Рубенсом під матрац і влігся на нижню полицю двоярусного ліжка — подумати. На довгі роздуми мене не вистачило. Вочевидь, вийшов весь адреналін, вироблений організмом за сьогоднішній день, бо я раптом розплющив очі і зрозумів, що спав. Я глянув на годинник. Четверта година дня. Витягши мобільник, я побачив вісім пропущених викликів. Чотири від Діани, що напевне розігрує роль турботливої дружини, поки Грааф, перехилившись і дивлячись їй через плече, цікавиться, де мене носять чорти. Три від Фердинанда, який, скоріше за все, очікує наказу про призначення, чи принаймні інструкції, як далі діяти із «Патфайндером». А один номер я впізнав не одразу, бо свого часу видалив його зі списку. Але, як виявилося, не з пам’яті і не з серця. І я, дивлячись на цей номер, подумав, що у мене — людини, яка за свої тридцять із чимось років на цій планеті зібрала навколо себе стільки однокашників, колишніх пасій, колег і ділових знайомих, що вони займають два мегабайти на «Аутлуку», є насправді лише одна-єдина душа, якій точно можна довіритися. Дівчина, з якою я був знайомий протягом трьох тижнів. Гаразд, трахався протягом трьох тижнів. Кароока датчанка, яка вдягається як опудало, відповідає односкладово і чиє ім’я, якщо вимовляти по-датськи, складається усього з трьох звуків — Лод. І я не знав, для кого з нас це сумніше.
Я зателефонував до довідкової і попросив дати мені один номер. Більшість комутаторів у Норвегії закриті вже о четвертій, очевидно, тому, що всі вже пішли додому, судячи зі статистики — до своєї хворої половини, у країні із найкоротшим робочим днем, найбільшим бюджетом охорони здоров’я і найдовшим лікарняним. Але комутатор «ХОТЕ» відповів, як так і треба. Я не знав ані імені, ані назви відділу, та вирішив випробувати долю.
— Can you put me through to the new guy, dear?
— New guy, Sir?
— You know. Head of technical division.
— Felsenbrink is hardly new, Sir.
— To me he is. So, is Felsenbrink in, dear?[21]
За чотири секунди мене з’єднали з голландцем, який не тільки виявився на роботі, але й говорив бадьоро та люб’язно, попри те, що була вже одна хвилина по четвертій.
— I’m Roger Brown from Alfa Recruting.[22]
Це правда.
— Mister Clas Greve has given us your name as a reference.[23]
Брехня.
— Right,[24] — сказав мій співрозмовник без жодного подиву в голосі.
— Clas Greve is the best manager I’ve ever worked with.[25]
— So you…[26] — почав я.
— Yes, Sir, my most sincere recommendations. He is the perfect man for Pathfinder. Or any other company for that matter.[27]
Я почекав. І передумав.
— Thank you, Mister Fenselbrink.
— Felsenbrink. Any time.[28]
Я запхав телефон у кишеню штанів. Незрозуміло чому виникло відчуття, що я зробив щось не так. На вулиці дощ лив як з цебра, і, не маючи кращого заняття, я витяг Рубенса і став роздивлятися при світлі від кухонного віконця. Люте обличчя Мелеагра, який простромлює здобич. І раптом я зметикував, кого він нагадав мені, коли я вперше побачив картину: Класа Граафа. Тут до мене начебто дійшло. Збіг, звісно, але Діана якось казала мені, що її ім’я — це римське найменування Артеміди, грецької богині полювання. І це саме Артеміда послала мисливця Мелеагра, адже так? Я позіхнув і став шукати себе на цій картині, перш ніж зрозумів, що переплутав. Усе навпаки, Артеміда якраз наслала страхітливого вепра. Я тер очі, втома, як і раніше, відчувалася.
Раптом я відчув: щось трапилось, щось змінилось, але я за розгляданням картини цього не помітив. Я визирнув у вікно. Це звук. Дощ скінчився.
Я прибрав картину назад у теку і вирішив сховати її як слід. Мені доведеться вийти з хатинки — треба сходити в магазин, та й ще є справи, а цьому слизькому Синдре О я аніскілечки не довіряю.
Я озирнувся — погляд зупинився на вбиральні за вікном. Дах з нечастих дощечок. Ідучи двором, я подумав, що дарма не одяг куртки. Перший нічний мороз може вдарити коли завгодно.
Вбиральня являла собою будівлю з односхилим дахом і мінімумом комфорту: чотири стіни, через щілини в яких здійснювалася природна вентиляція, і дерев’яний стільчак з круглою діркою, прикритою чотирикутною, грубо збитою кришкою. Я зняв зі стільчака три порожні картонні трубки від рулонів туалетного паперу, телевізійний щотижневик, з титульної сторінки якого дивилися крихітні зіниці Руне Рюдберга,[29] і заліз на стільчак. Підтягнувся до стельових дощок, що лежали неприкріплені на балках, і вкотре пожалкував, що мені не вистачає кількох сантиметрів зросту. Нарешті я підчепив одну з дощок, заштовхав під неї теку і поклав дошку на місце. І стоячи там, на стільчаку, широко розставивши ноги, я раптом закляк і вп’явся поглядом в отвір між дошками стіни. Зовні було абсолютно тихо, якщо не зважати на звук крапель, що падали з дерев. Окрім цього я не чув ані звуку, ані тріску гілля, ані чвакання ніг мокрою стежиною. Нічого, окрім скавуління собаки, що стояв на галявині поряд зі своїм господарем. Сидячи у вбиральні, я б їх не помітив: вони стояли так, що не потрапляли в поле огляду з вікна. Собака був литим снарядом з м’язів, щелепів та зубів, запакованим у тіло боксера, тільки трохи меншим і кремезнішим. Дозволю собі нагадати: я терпіти не можу собак. Клас Грааф був у камуфляжному плащі і зеленій кепці. Жодної зброї в руках він не тримав, але що було у нього під плащем — лишалося тільки здогадуватися. Раптом я зрозумів, що для Граафа це оптимальне місце. Відлюдне, жодних свідків, сховати трупа нічого не варто. Раптом господар і собака одночасно поворушилися, наче підкоряючись нечутній команді. Серце стукотіло від страху, та я все ж таки не міг відвести від них захопленого погляду — як вони швидко і досконало рухаються з галявини, вздовж стіни будинку і далі — хутко — крізь двері, які лишили навстіж прочиненими.
Я знав, що мені лишаються секунди, потім Грааф виявить, що в хатинці нікого немає. Знайде куртку на спинці стільця, яка свідчить, що я десь поблизу. І… от дідько!.. побачить «глок» на кухонному столі поряд з порожньою бляшанкою. Мозок працював повільно і дійшов єдиного висновку: у мене немає нічого — ані зброї, ані шляхів для відступу, ані плану, ані часу. Варто лишень кинутися навтьоки, і максимум за десять секунд на горлі у мене опиниться двадцять кілограмів голландської собачатини, а у потилиці дев’ятиміліметрова куля. Якщо коротко, я у повному лайні. У зв’язку з цим мій мозок мав би впасти у паніку. Та замість цього він зробив те, чого я від нього зовсім не очікував. Думка завмерла і повернулася назад. До оцього «повного лайна».
21
— Чи не могли б ви з’єднати мене з цим новеньким, пане?
— Новеньким, сер?
— Ну, ви знаєте, про кого я. Голова технічного відділу.
— Сумніваюся, що Фельсенбрінк новенький, сер.
— Для мене, так. То Фельсенбрінк на місці, пане?
23
— Містер Клас Грааф вказав у резюме, що до вас можна звернутися по рекомендацію
27
— Так, сер, мої найкращі рекомендації. Він ідеально підходить для «Патфайндера». Чи іншої подібної компанії
29