Сміх Мікромегаса — це сміх самого Вольтера. Людина скаржиться, бачачи світ погано влаштованим. Але погано влаштованим для кого? Для людини, яка у неосяжному плані Всесвіту — лише нікому не потрібна пліснява. Мабуть, все, що в цьому світі нам здається нікчемністю або помилкою, в іншому плані має глибоку підставу. Пліснява трохи страждає, але десь у Всесвіті велетні, могутні духом, живуть майже божественним життям. Така відповідь на проблему зла. Вона не дуже задовольняє, бо можна було б і не створювати плісняви, але тоді ні до чого був би й вищий божественний порядок.
Але «Мікромегас» ще відносно оптимістичний, бо олюднені комахи такі смішні, коли роблять спробу говорити про філософію. Вони викликають подив небесних візитерів, коли, використовуючи свої знання, — безпомилково вимірюють зріст Мікромегаса або відстань від Землі до Сіріуса. Те, що ці майже невидимі комашки так глибоко прозирнули у таємниці Всесвіту, випадковим витвором якого вони є, уже заслуговувало захоплення у часи Вольтера і ще сильніше вразило б Мікромегаса, якби він мандрував у наші дні. Паскаль і Бекон[43] вже висловлювали аналогічну думку. Людина — це тільки комашка, але вона керує світом і сама йому підкоряється. Її смішні риси спокутуються її розумом.
Таким є другий Вольтер — творець повістей. Третій Вольтер сумніший, бо зрозумів, що людина не тільки смішна, а й дуже зла. У письменника було особисте горе. Мадам дю Шатле зрадила його з його кращим другом і, завагітнівши від Сен-Ламбера[44], померла під час пологів. Королі — і французький, і прусський — погано обійшлися з ним, і Вольтер мусив жити у вигнанні. Щоправда, це вигнання було позолочене: ні Деліс, ні Ферне зовсім не були жахливими місцями перебування. Однак своїм благополуччям Вольтер був зобов’язаний тільки власній розважливості і аж ніяк не людям, серед яких були й ті, що його люто переслідували. Він особливо близько до серця брав суспільні лиха — війни, нетерпимість. І ось 1775 року до жорстокості людської приєднались ворожі вихватки природи. Це був рік лісабонського землетрусу, який зруйнував одне з найпрекрасніших міст Європи, що глибоко схвилювало Вольтера. Ні, справді не можна пережити те, що все минає. Дійсність здавалася жахливою.
Усе буде добре коли-небудь, якщо людина працює над перетворенням суспільства. У цих словах намічено вольтерівське розуміння прогресу і філософія Кандіда.
«Кандід» народився з мистецького досвіду Вольтера і з роздратування, яке викликали в нього деякі філософи, наприклад Руссо, який писав: «Коли вища істота не зробила світ кращим, значить вона не мала змоги зробити його таким», або Лейбніц[45], який твердив, що все на краще у цьому кращому із світів. Вольтер вклав цю ідею у вуста Панглоса, філософа-оптиміста, а його учня, наївного молодого Кандіда, відправив мандрувати по світу, де той пізнає, що таке війна, інквізиція, убивства, крадіжки, насильство, єзуїти Парагваю, побачить Францію, Англію, Туреччину і констатуватиме зрештою, що людина всюди дуже зла тварина. І все ж таки останніми словами книги Вольтера були: «Треба обробляти свій сад», тобто світ наш божевільний і жорстокий; земля здригається від землетрусів, небо метає блискавки, королі воюють, церкву роздирають суперечки. Встановимо межі нашої діяльності, і спробуємо виконувати нашу скромну справу якнайкраще. Цей висновок, «глибокий і обмежений», останнє слово Вольтера, буде й останнім словом Гете. Все погано, але все може бути поліпшено. Це і кредо сучасної людини, і мудрість будівничого — мудрість недосконала, але така, що приносить плоди. Вольтер, як говорить Бенвіль[46], «щедро розчищає землю від ілюзій». На цій спустошеній землі можна будувати.
Сучасні письменники відкрили, що наш світ абсурдний. Але все, що можна було б сказати з цього приводу, вже сказано, і дуже розумно, Вольтером в «Кандіді», і було б краще замість того, щоб обурюватись навколишнім світом, знайти в собі мужність діяти.
45