Як це буває майже завжди у людських взаєминах, за безглуздям, яке впадає в очі, криється справжнє почуття. Палко захищаючи створене якимось письменником, ми захищаємо не його твір, а наші, глибоко притаманні нам смаки. Наш літературний вибір, наші уподобання визначені нашими емоційними і духовними потребами. Знайшовши в якому-небудь романі точне відображення нашого душевного спокою і тривог, ми розглядаємо ворожу критику як нашого особистого ворога. Прихильники Достоєвського, які живуть серед нас, почувають по відношенню до Тургенєва те саме, що почував сам Достоєвський. У середовищі читачів, так само як і в середовищі письменників, постають один проти одного і стикаються різні темпераменти. Це цілком природне і, можливо, здорове явище. Але дивним критичним методом було б бажання перетворити ці суб’єктивні уподобання на істину в останній інстанції. Закидати Тургенєву те, що він пише не так, як Достоєвський, — те саме, що шкодувати, чому на яблуні не ростуть персики. Та чи не дозволено все ж класифікувати плоди відповідно до того, яку їм віддають перевагу? Не можна вимагати, щоб шовковиця давала персики, це зрозуміло. Але чи не можна твердити, що у шкалі цінності фруктів персик вважають вищим за шовковицю? Коли ми порівняємо, кажуть фанатичні прихильники Достоєвського, Тургенєва або Толстого, світ, створений цими трьома великими російськими письменниками, ми охоче визнаємо, що світ Тургенєва чудово відповідає природі свого творця і що він найбільш тургенєвський з усіх можливих світів. Ми визнаємо, що він зворушливо витончений, до певної міри реальний, але ми бачимо, який він малий. Його легко обійти з кінця в кінець. Прочитавши два романи Тургенєва, знаєш притаманну його творам обстановку: «пузаті комоди, орнаментовані бронзою, білі крісла з овальними спинками, кришталеві люстри з підвісками», вузьке ліжко, затягнуте старовинною смугастою завісою, з іконою в узголів’ї, на підлозі — потертий килим у плямах воску. Відомий і його пейзаж — степ в Орловській губернії, березові і осикові гаї, похмуре небо, по якому безнастанно мчать хмари, знайомі і його персонажі — їх мало, і всі вони майже типи. Є у Тургенєва російський Гамлет: Базаров, Рудін. Є старий — релікт вісімнадцятого століття, є революціонер — красномовний і безсилий. Є молодий чиновник — самовдоволений і честолюбний. Серед жінок — лише два або три типи: ніжна, прекрасна молода дівчина, часто побожна — Тетяна у романі «Дим», Ліза у «Дворянському гнізді»; жінка примхлива, небезпечна, загадкова — Ірина в романі «Дим», сильний дівочий характер — Мар’яна у «Новині», сірі очі, прямий ніс і тонкі губи якої ніби провіщають жагу відданості і боротьби. Ці балакучі, безвольні чоловіки, ці пристрасні і великодушні жінки утворюють вузький, замкнутий світ. Як усе це далеко, кажуть нам, від людських мас, які приводять у рух Толстой і Достоєвський.
Можливо. Але я не розумію, як можна закидати митцеві те, що створений ним світ малий. Якість твору не вимірюється ні його розмірами, ні важливістю зображуваного об’єкта. Це те саме, як закидали художникові, який малює натюрморт, незначність його сюжету. Це — якби сказати, що Вермеєр не великий художник, бо малював лише скромні інтер’єри, або що Шарден[109] поступається перед Кормоном, бо об’єктом його є тільки невелика група людей, яка належить до одного соціального середовища (до паризької дрібної буржуазії). Істина, на мою думку, полягає, навпаки, у тому, що прекрасно, коли митець обмежує поле своїх досліджень. Неможливо все знати досконало, і маленьке полотно, написане точно, розповідає нам про людство більше, ніж велика неточна фреска. Романіст може правдиво показати трьох німців, десять німців; але він не може сказати, що показав усю Німеччину. Або, вірніше, він каже це тоді, коли малює з тією довершеністю, яку дозволяє його талант, німців, яких він знає. Не має значення, що у «Записках мисливця» Тургенєв дає лише портрети кількох селян із села Спаське. Він допоміг мені зрозуміти, краще за будь-яку найдокладнішу історію Росії, якою була Росія 1830 року.