Втім, коли типи, створені Тургенєвим, і належать до досить обмеженої кількості, у межах цих типів існує безліч різновидів, дуже точно відтворених. У кожному романі Тургенєва ми знаходимо капризну жінку і російського Гамлета. Так, але ці різні Гамлети не схожі один на одного. Базаров — зовсім інша людина, ніж Рудін. Він настільки ж мовчазний, наскільки Рудін балакучий. Базаров відлюдний, похмурий. Він здатний кохати, тоді як Рудін ні. Похмурий Лаврецький з «Дворянського гнізда» теж Гамлет, але простіший, наївніший. Нежданов у «Новині» — складна натура, що нагадує Жюльєна Сореля, але Жюльєна аристократичного походження, що робить його образ новим. Те саме можна сказати про селян із «Записок мисливця». У всіх них багато спільного, вони мають бути такими, але їхні характери дуже різні. Може, справедливіше закинути Тургенєву одноманітність його жіночих портретів, але цей закид можна зробити і іншим великим романістам. Майже у кожного чоловіка є свій ідеальний тип жінки, яким він заполонений. Часто-густо він і пише для того, щоб його відтворити. Коли ми говоримо: «жінка у Расіна», ми маємо на увазі досить узагальнений образ, який увібрав риси і Роксани, і Есфірі, і Федри, але в той же час це чітко визначений тип. Хіба можна цим дорікати Расіну? Як кожен великий митець, Расін і Тургенєв обрали серед безмежної кількості істот тих, хто близький їхньому мистецтву. Це найприродніший і найзаконніший підхід.
Інший закид: талант Тургенєва не творчий.
Слід домовитись щодо значення слова «творчий». Чи повинен романіст черпати своїх персонажів з нічого або просто намагатися відтворити натуру, яку він спостерігає? Я поясню, чому це питання здається мені безглуздим, але ми знаємо відповідь на нього самого Тургенєва. Він завжди хвалився відсутністю уяви: «Я ніколи не міг творити з голови… Для того щоб вивести яку-небудь вигадану постать, необхідно обрати живу людину, яка була б для мене провідною ниткою».
Сьогодні ми можемо завдяки панові Мазону, який опублікував прекрасне дослідження паперів, чернеток і планів, залишених Тургенєвим у Парижі, вивчити процес осягнення ним живої натури і перетворення її в художній образ. Ці документи дають змогу познайомитися з тим, як він працював. Починаючи роман, Тургенєв передусім складав список персонажів. Часто поряд з іменем героя роману зазначено справжнє ім’я моделі. Так, у плані «Першого кохання» читаємо:
Я — хлопчик тринадцяти років.
Моєму батькові — тридцять вісім років.
Моїй матері — тридцять шість років.
Згодом він виправив: я — хлопчик п’ятнадцяти років, подумавши, безумовно, що властива йому скороспілість почуттів може здатися неправдоподібною. У списку персонажів роману «Напередодні» Каратєєв — прообраз героя книги — названий своїм ім’ям, так само як болгарин Катранов.
Після такого списку Тургенєв складає біографічні дані своїх персонажів. Ми знаходимо там опис їхньої зовнішності, предків, як, наприклад: «У родині була падуча; одна кузина матері була божевільною», потім моральну оцінку: «Чуттєва, але трохи несмілива. Добрий і чесний — йому це нічого не коштує… Схильний до релігійного містицизму». Часто у цих нотатках окремі риси запозичені в реальних людей, які тут згадані.
Усі, хто вивчав метод праці різних романістів, знають, що Тургенєв тут нагадує найвизначніших з них. Бальзак охоче говорить про «віварій», звідки він черпає поживу для своїх творів. Ми знаємо деякі з моделей Толстого. Доктор Пруст, можливо, опублікує коли-небудь записні книжки Марселя Пруста, з яких буде видно, як формувався персонаж його твору, і де, як і у Тургенєва, зазначено його справжнє ім’я. Художня творчість — не творчість ex nihilo[110]. Це перегрупування елементів реальної дійсності. Можна легко довести, що найдивовижніші оповідання, які здаються нам дуже далекими від реальних спостережень, такі, як «Мандри Гуллівера», оповідання Едгара По, «Божественна комедія» Данте або «Юбю-король» Жаррі[111], зіткано із спогадів, так само як чудовиська Леонардо да Вінчі або істоти на капітелі складені з частин людського тіла і тіла тварин. «Митець, — говорить Валері, — збирає, нагромаджує, будує, матеріалізуючи велику кількість бажань, намірів, ситуацій, виявлених ними в усіх сферах духу і буття». Слід додати, що створений таким чином механізм стає внаслідок свого власного розвитку генератором життя. Так, Пруст, створивши Шарлюса, спираючись на Монтеск’є, дістає змогу говорити «як Шарлюс», не потребуючи моделі. У Бальзака це самостійне життя персонажів дуже помітне, особливо наприкінці його життя.
111