Жоден романіст не був таким «економним у засобах». Кожен, хто хоч трохи знайомий з технікою роману, дивується, як міг Тургенєв у таких коротких книжках створити враження такої тривалості і повноти життя. Аналізуючи його метод, знаходиш дуже приховане і досконале мистецтво композиції. Дія романів Тургенєва відбувається завжди у момент кризи. Який-небудь Мередіт або Джордж Еліот[114] розповідає історію героя, починаючи з дитинства. Навіть Толстой розпочинає розповідь задовго до центрального епізоду твору. Тургенєв майже завжди поринає відразу in medias res[115]. «Батьки і діти» — історія кількох тижнів, «Перша любов» — також, «Дворянське гніздо» починається у момент повернення Лаврецького, «Дим» — у момент зустрічі з Іриною. Тільки згодом, коли почуття читача збуджено, автор повертається у минуле, деякі моменти якого він вважає потрібним висвітлити. Читаючи Тургенєва, згадуєш про єдність часу класичних французьких трагедій, і справді, він — великий класик. Він навіть, як і наші великі класики, нехтує «інтригою». Як Мольєр, який використовував у своїх п’єсах найбанальніші сюжети і розв’язки, що аж ніяк не вражали несподіваністю, Тургенєв прагне передусім змалювати певний характер або передати певний нюанс почуття. Дослідження пана Мазона свідчать, що тільки після вісімнадцяти місяців праці і роздумів про свого героя Тургенєв знайшов сюжет «Новини». Як і Мольєр, він задовольняється майже архаїчною симетрією: фатальній жінці (Варвара, Ірина) протистоїть жінка чиста (Ліза, Тетяна); художній натурі — практик; батькам — діти. Композиція романів Тургенєва значно наївніша і простіша за композицію романів Толстого або Достоєвського.
Та сама економія засобів при змалюванні характерів, як і в описі природи, — кілька добре обраних деталей мають підказати все інше. Наприклад, у «Дворянському гнізді» Лаврецький кинув свою легковажну жінку Варвару Павлівну, яка його зраджувала. Він гадає, що вона померла. Несподівано він знаходить її у своєму домі. Він зустрічає її з виправданою суворістю. Вона намагається зворушити його, показуючи свою маленьку дочку:
«— Ada, vois, c’est ton père[116], — промовила Варвара Павлівна, відхиляючи від її очей кучері і пристрасно цілуючи її. — Prie le avec moi[117].
— C’est ça, papa?[118] — залепетала дівчинка, гаркаючи.
— Oui, mon enfant, n’est ce pas, que tu l’aimes?[119]
Тут Лаврецькому стало нестерпно.
— У якій мелодрамі є точнісінько така сцена? — пробурмотів він і вийшов геть.
Варвара Павлівна постояла певний час на місці, злегка повела плечима, віднесла дівчинку в другу кімнату, роздягла й уклала її. Потім вона взяла книжку, сіла біля лампи, почекала близько години і, згодом сама лягла у ліжко.
— Eh, bien, madame?[120] — спитала її служниця — француженка, вивезена нею з Парижа, знімаючи з неї корсет.
— Eh, bien, Justine[121], — відповіла вона, — він дуже постарів, але, мені здається, він все такий же добрий. Подайте мені рукавички на ніч, приготуйте до завтрашнього дня сіру сукню доверху; та не забудьте баранячі котлети для Ади… Щоправда, їх тут важко знайти; але треба подбати.
— A la guerre, comme à la guerre[122], — відповіла Жюстіна і загасила свічку».
Жорстокість цієї сцени незабутня. Бездушність Варвари Павлівни, її егоїзм гарної самовпевненої жінки, слабкість її чоловіка — усе розкрито перед нами на одній сторінці, так, як це впало б в око в житті, коли б ми зустрілися з цими людьми. Але ж нічого не було сказано. Ніякий старанний аналіз не розкрив перед нами порухи душі Варвари Павлівни. Але після такої тяжкої сцени вона подумала про красу своїх рук і попросила рукавички на ніч. Цього досить; ми її знаємо.
Ми вже говорили про те, що для характеристики мистецтва Тургенєва не досить вжити слово «реалістичне», — необхідно додати, що він був поетичним реалістом. Що це означає? Слово «поезія» — одне з дуже мало визначених, але ніколи не слід випускати з поля зору того, що в етимологічному розумінні поет — це «той, хто працює». Поезія — це мистецтво переосмислити, перетворити світ для людини, тобто надати йому форми і, головне, ритму. Перебудувати цю таємничу єдність, поєднати природу з емоціями людської душі, вмістити індивідуальні долі у просторі ритми руху хмар і сонця, весни і зими, молодості і старості — значить бути поетом і водночас романістом.
Коли думаєш про який-небудь роман Тургенєва, мимоволі згадуєш чудові картини природи, яка зливається з пристрастями героїв. У «Диму» наш погляд привертають світлі хмари, які повільно розвіюються над ланами. Не забути сад у «Першому коханні», ніч у «Бєжиному лузі», берег ставу, де Рудін востаннє зустрічається з молодою дівчиною, яку він зрадить.
114