Втім, Тургенєв був далекий від заборони самоаналізу. Він вважав, що все має бути об’єктом спостереження митця, включаючи і самого себе. «Письменник, — говорив він, — не повинен піддаватися горю: він має з усього черпати досвід. Письменник — людина нервова. Він почуває більше за інших. Так ось! Саме тому він повинен приборкувати себе; він повинен тільки спостерігати себе і інших. Коли вас спіткало горе, сідайте і пишіть: «Те й те скоїлося; я почуваю те й те». Горе минеться, а чудова сторінка лишиться. Ця сторінка, можливо, стане зав’язкою великого твору, який буде художнім, бо правдивий, вихоплений з життя…» І в іншому місці: «Коли б усі нещасливі митці пускали собі кулю в лоба, не було б жодного з них, бо вони всі більш або менш нещасні. Та й не може бути щасливого митця. Щастя — це спокій, а спокій не створює нічого».
Як бачимо, він був водночас і суб’єктивним і об’єктивним. Чесно кажучи, він не любив ні систем, ні класифікацій. Він вважав, що митцеві потрібна свобода: «Ви почуваєте, що вас підносить радісна і дитяча віра? Ви хочете віддатись впливам ліричних почуттів? Віддайтеся. Ви, навпаки, побажали придушити в собі всі емоції? Вам би сподобалось розглядати все інквізиторським поглядом, щоб під вашим аналізом речі розкололися, як горіхи? Так і зробіть». Митець має бути вірним лише самому собі, а не системі.
І тільки в одному він непримиренний. Він вважав, що письменник ніколи не повинен свідомо намагатися довести яку-небудь ідею. Митець і мораліст — істоти абсолютно різні. «Ви хочете, щоб я, зображаючи конокрадів, — писав Чехов, — говорив би: крадіжка коней є зло. Але це ж і без мене давно вже відомо. Хай судять їх присяжні засідателі, а моє діло показати тільки, які вони є». Мистецтво — це уникнення пояснень, а не доказ. Це не означає, що письменникові не слід цікавитися ідеями. Вираження ідей, так само як і почуттів, — частина картини людського життя, яку він намагається змалювати, але ідеї мають фігурувати у творі як вираз духовного життя персонажів. Вони мають бути породжені характерами, а не моделюватися. Вони мають стикатися і лишати нам свободу вибору. Тургенєв не докладає зусиль, щоб «зрозуміти життя». Він не пропонує нам моралі, метафізики, філософської доктрини. Це не його фах. Він розповідає нам яку-небудь історію; він знайомить нас з людьми. Останнім часом у Франції багато говорять про чисту поезію. Тургенєв подає нам приклад того, що таке чистий роман.
У цьому розумінні він справив великий вплив на його французьких друзів. Молодий Мопассан безумовно багато в чому завдячує йому більше, ніж Флоберу, зокрема схильністю до розповіді. «Незважаючи на свій вік, — писав Мопассан, — Тургенєв дотримувався найсучасніших і найпередовіших поглядів на літературу, відкидаючи усі старі форми роману, побудованого на інтризі з драматичними комбінаціями, і вимагаючи, щоб матеріалом для роману було життя, тільки життя без усяких інтриг і грубих пригод». Тургенєв зі свого боку дуже цінив Мопассана. Толстой розповідає, що одного разу під час перебування в Ясній Поляні Тургенєв дістав зі свого чемодана маленьку французьку книжку і простягнув йому. «Прочитайте при нагоді, — сказав він. — Це молодий французький письменник. Подивіться, це непогано…». Це був «Дім Тельє».
Щодо стилю і композиції Тургенєв був учителем для французьких письменників 1860–1880 років. Нам не завадило б перечитати його зараз, коли, як каже Андре Жід, письменник не може говорити про будь-який предмет, не порівнявши його з десятьма іншими. Тургенєв, як, втім, Стендаль і Меріме, Чехов і Толстой, знав, яка велика сила слова. Одне, часто вживане слово, навіть відірване від контексту, викликає до життя предмет, який позначає. Коли б це було не так, навіщо тоді мова? Але, коли одного слова досить, навіщо прикрашати його непотрібними і потворними rocailles[124]? Я знаю, що блиск граней і словесна гра завжди приваблюють пересиченого читача. Знаю, що можуть сказати: «Легко писати скупо, коли тобою не володіють сильні почуття». Але це не характерне ні для Меріме, ні для Стендаля, ні для Тургенєва. Усім трьом була властива тонка і жива чутливість. Але вони тільки вважали — і я так само, як і вони, — що справжнє почуття пізнається якраз за відсутністю награних надмірностей і що мелодрама не є драмою. Коли Байрон наприкінці свого короткого життя зазнав справжньої драми, він з огидою відвернувся від мелодраматичних поем, які написав у юності. Коли Тургенєв під час своєї дворічної хвороби намагався оцінити власну творчість, він міг думати про неї з задоволенням і, коли надавав якогось значення посмертній славі, міг на неї розраховувати. Правда не старіє, і діти й сьогодні схожі на сина Гектора і Андромахи[125]. Можна, як він говорив, «бути оригінальним, не будучи ексцентричним». Я навіть вважаю, що справді оригінальним можна бути тільки не будучи ексцентричним.