Учитель Тургенєва Пушкін писав:
Тургенєв протягом усього свого життя був для самого себе цим вимогливим критиком, цим «вищим судом». Через п’ятдесят років після його смерті ми ратифікуємо мовчазний вирок, який він виніс на користь своїх творінь[126].
Лев Толстой
Кажуть, що творіння Шекспіра, Бальзака і Толстого — три найбільших пам’ятники, споруджених людством для людства. Це вірно.
У творчості цих велетнів (до яких я додам Гомера) є все: народження і смерть, любов і ненависть, велич і вульгарність, пан і слуга, війна і мир. Але Толстой малює людей з такою простотою і природністю, яких не досяг жоден романіст. Він, як досконале дзеркало, відображає всю глибинь існування. Читача несе плавна течія повноводної ріки. Це тече саме життя.
Щоб захоплювати і зворушувати серця людей, романіст повинен почувати до них справжню симпатію. Йому доводиться створювати систему оцінок. Проте книжки його не мають бути дидактичними. Навпаки, так само, як учений-дослідник, письменник повинен бачити світ таким, яким він є.
Але благородні характери становлять частину цього реального світу. Безсторонність аж ніяк не означає бездушність і ще менше — жорстокість. І справді, успіх усіх великих письменників від Сервантеса до Толстого пояснюється їхнім умінням створювати героїв, яких можна любити з усіма їхніми позитивними якостями і вадами. Навіть найслабкіші з них не опускають руки, як переможені герої наших днів. Навіть Пруст зберіг віру у деякі цінності: у розвиток мистецтва і у високі і скромні доброчесності, втіленням яких була його бабуся.
Романи Толстого — це значно більше, ніж романи. На задньому плані «Анни Кареніної», так само як «Війни і миру» і «Смерті Івана Ілліча», виступає філософська драма. Костянтин Левін, князь Андрій Волконський відбивають духовне життя їхнього творця. Толстой поділяв розчарування, докори сумління і надії своїх героїв. Як і вони, він учився мудрості у російських мужиків: у Федора в «Анні», у Платона Каратаєва у «Війні і мирі», а у «Смерті Івана Ілліча» — у чудового Герасима, такого простого і доброго. Ось кого треба наслідувати. А як? Люблячи людей так, як вони їх люблять. Ось і все. Левін знає, як і Толстой, що він і надалі так само гніватиметься на Івана-кучера, так само сперечатиметься… Що ж з того? «…Але життя має тепер, усе моє життя, незалежно від усього, що може трапитись зі мною, кожна хвилина його… має безсумнівний зміст добра…» Чому?
Багато хто скаже, що це досить незрозуміло. І зовсім не треба, щоб було зрозуміло. Не треба — тому що він Уже зробив вибір.
Чим зобов’язаний Толстой Бальзаку, Флоберу? Він їх читав, але ми не гадаємо, що він запозичував у них письменницьку техніку. Російські його сучасники називають Толстого «реалістом», але його реалізм не схожий на реалізм наших «натуралістів». Найдетальніші описи обстановки або жіночих туалетів, які захоплювали Бальзака, здаються йому нудними. Йому чужі витончені літературні засоби у дусі Флобера. Толстой іде своїм шляхом, зайнятий тільки почуттями і думками своїх героїв, яких він не судить.
126
Серед афоризмів, опублікованих Полем Валері, я з задоволенням знайшов два тексти, які чудово пояснюють тургенєвське «бути оригінальним, не будучи ексцентричним». Ось вони: «Вже з першого погляду мені пригадалися слова, які я чув від Дега[318]: «Це плоско, як прекрасний живопис».
Ці слова важко коментувати. Їх можна найкраще зрозуміти, подивившись прекрасний портрет Рафаеля.
«Новаторство, прагнення до новаторства. Нове — одна з тих збуджуючих отрут, які зрештою стають необхіднішими за будь-яку іншу; коли вони одного дня заволодіють нами, виникне потреба все збільшувати дозу, поки вона не стане смертельною».
«Дивно так чіплятися за тлінне у речах, якою є якраз їхня новизна.
А чи вам невідомо, що навіть найновішим ідеям слід надати благородної форми, не скороспілої, а зрілої, щоб вони мали вигляд не незвичайних, але споконвічних і не винайдених сьогодні вранці, а лише забутих і відроджених».