М а ш а. Все ж таки смисл?
Т у з е н б а х. Смисл… Ось падає сніг. Який смисл? (Пауза)».
Це підводить нас до питання, якою ж була філософія Чехова. Питання зухвале, бо Чехов заперечував, що у нього є філософія. Хай так. Коли не можна сказати «філософія», скажемо, Weltanschaung, світогляд. Він є у кожної мислячої людини. Світогляд Чехова був мужнім і самобутнім.
Але перед тим як розпочати цей новий розділ, підіб’ємо підсумки сказаному про театр. Театр Чехова викликає цілком заслужене захоплення в усьому світі. Не тому, що його п’єси «добре скроєні». Це Чехова не цікавило. Усі його сюжети можуть бути резюмовані, як він того й бажав, у трьох фразах: люди нещасливі; їхнє становище безвихідне; вони зберігають ефемерну надію на невідоме майбутнє. Щодо музичності його п’єс Чехов — «Шопен у драматургії». Його мовчання, паузи, репризи і, у візуальному плані, його напівтони, його ніжні, акварельні барви створюють видовище, єдине у своєму роді, чуже будь-якій вульгарності виразу або почуття.
Щоб зрозуміти світогляд Чехова, слід пам’ятати:
а) що сам Чехов змінювався протягом усього життя. Спочатку він охоче моралізує у дусі ще не постарілого Полонія. Взяти, наприклад, його листи до братів. Згодом він повністю відмовився від думки судити чужі вчинки;
б) що при всій своїй поетичності його розум був передусім науковим, і дивився він на речі і на людей як лікар. «Так, наприклад, проста людина дивиться на місяць і розчулюється, як перед чимсь страшенно загадковим і незбагненним… Але астроном не може мати щодо цього дорогих ілюзій… І у мене, — бо я лікар, — їх не багато… І мені, звичайно, шкода, тому що це засушує життя».
Правила поведінки, що належать до першого періоду, викладено у його відомому листі до брата Миколи, написаному у 26 років. У цей час сам Антон Павлович майже сформувався як особистість і закликав свого обдарованого, але непутящого брата посісти місце серед тих, кого Чехов називає «вихованими», а я б назвав «цивілізованими» людьми.
«Виховані люди, на мою думку, повинні задовольняти таким вимогам:
1) Вони поважають людську особистість, а тому завжди поблажливі, м’які, ввічливі, поступливі… Вони не бунтують через молоток або гумку, яка зникла; живучи з ким-небудь, вони не роблять з цього ласки, а йдучи, не кажуть: з вами не можна жити. Вони прощають галас, холод, і пересмажене м’ясо, і дотепи, і присутність у їх домі сторонніх…
2) Вони співчутливі не тільки до жебраків і котів. Вони вболівають душею і за те, чого не побачиш простим оком. […] Вони ночей не сплять, щоб допомагати П[олеваємим] платити за братів-студентів, одягати матір.
3) Вони поважають чужу власність, а тому й сплачують борги.
4) Вони щиросердні і бояться брехні, як вогню, не брешуть навіть у дрібницях. Брехня образлива для слухача й опошлює його в очах того, хто говорить. Вони не хизуються, тримають себе на вулиці так само, як вдома, не замилюють очі меншій братії… Вони не балакучі і не лізуть з відвертими визнаннями, коли їх не питають… З поваги до чужих вух вони частіше мовчать.
5) Вони не принижують себе з метою викликати в іншому співчуття. Вони не грають на струнах чужих душ, щоб у відповідь їм зітхали і нянькалися з ними. Вони не кажуть: «Мене не розуміють!» або «Я розмінявся на дрібну монету! Я… !..», тому що все це б’є на дешевий ефект, вульгарне, старе, фальшиве…
6) Вони не суєтні. Їх не цікавлять такі фальшиві діаманти, як знайомства із знаменитостями, рукостискання п’яного Плевако[136], захоплення стрічного у salon’i, популярність у портерних…»
«Хіба це мораль?» — скаже святий. Ні, мораль цим не обмежується, але це, як висловлювався Шарль дю Бос[137], норми порядності, той мінімум поваги до себе та інших, без якого немає цивілізації. Втративши ці норми, людський світ загине. Чинити «як справжній націонал-соціаліст», як того вимагав Гітлер, якраз і означає знехтувати усіма нормами порядності. Чехов бажав, щоб ці норми були само собою зрозумілими для всіх людей. «Бажання служити загальному благу повинно обов’язково бути потребою душі, умовою особистого щастя; коли ж воно походить не звідси, а з теоретичних або інших міркувань, то це не те». У ньому самому ця потреба була справжньою і стійкою. І хоч життя його було нелегким: він був довгий час бідним і дуже хворим, — ніхто не чув, щоб він скаржився. У дні його найгостріших страждань ті, що оточували його, ні про що не мали уявлення. Коли його жаліли, він переводив бесіду на іншу тему і з м’яким, задумливим гумором говорив про дрібниці.