Пізніше, коли його світогляд і власна письменницька етика змінюються, він уже не викладає їх у догматичній формі. Вони виявляються у прозорості його оповідань і п’єс. Він вважає, що письменник повинен зображати, а не судити. «Ви хочете, щоб я, зображаючи конокрадів, говорив: крадіжка коней є зло. […] Хай судять їх присяжні засідателі, а моя справа — показати тільки, які вони є».
І ще: «Мені здається, що не белетристи повинні розв’язувати такі питання, як бог, песимізм тощо. Справа белетриста — зобразити тільки, хто, як і за яких обставин говорить або думає про бога або песимізм». «Ви змішуєте два поняття: розв’язання питання і правильна постановка питання. Тільки друге обов’язкове для митця. В «Анні Кареніній» і в «Онєгіні» не розв’язане жодне питання, але вони Вас повністю задовольняють, тому тільки, що всі питання поставлено в них правильно».
Дружині він писав за три місяці до смерті: «Ти питаєш: що таке життя? Це все одно, що спитати: що таке морква? Морква є морква, і більше нічого невідомо».
Треба добре зрозуміти, що, відмовившись судити, він, проте, був готовий допомогти всім, хто страждає. Ми пам’ятаємо, яку велику роль відіграли під час епідемії холери його мужність, його самовідданість, його допомога, медична і моральна, селянам у Меліхові. Він вважав також, що «справа письменників — не обвинувачувати, не переслідувати, а заступатися навіть за винних, коли вони вже засуджені і відбувають кару». І вже тим більше за невинних. Під час справи Дрейфуса[138] він прилюдно схвалив позицію Золя і майже посварився з Суворіним[139], який був антидрейфусаром. «І який би не був присуд, Золя все ж таки відчуватиме живу радість після суду, старість його буде доброю старістю, і помре він із спокійним сумлінням».
У самого Чехова не було старості. Але ми знаємо, що він помер з чистою совістю. Він писав десь, що великий письменник повинен вести читача до великої мети. Яку ж мету ставить він? «…свобода від сили і брехні, у чому б останні не виявлялись. Ось програма, якої б я дотримувався, коли б був великим митцем».
Такою була його програма, коли додати до цього активне співчуття. За чеховським скептицизмом і агностицизмом приховується віра в людину, бо в глибині людського серця існує справжнє почуття любові. Воно легше за все виявляється у коханні між чоловіком і жінкою. Але «те, що ми відчуваємо, коли буваємо закохані, можливо, є нормальний стан. Закоханість вказує людині, якою вона повинна бути».
Якою вона повинна бути… Це означає доброю, безкорисливою, такою, що поважає інших. Ось яке те чистіше життя, до якого Чехов указує шлях у своїх п’єсах та оповіданнях. О, він не говорить цього прямо. Він робить це з нескінченною цнотливістю і сором’язною м’якістю. Але ми ж знаємо, що стаємо кращими, виходячи з театру після перегляду «Дяді Вані» або «Вишневого саду». А це для митця — справжня і єдина слава.
Розділ III
У вирі XX століття
Роль письменника у сучасному світі
Чи відрізняється роль письменника сьогодні від тієї, яку він відігравав у минулі часи? Щоб відповісти на це питання, треба передусім замислитись над призначенням письменника і, ширше, митця.
Як би ми не заглиблювались у минуле, хай навіть у доісторичну епоху, ми бачимо, що люди завжди були живописцями, скульпторами, що вони творили легенди і міфи. Печерні жителі малювали тварин на стінах своїх печер. У Єгипті замуровані могильні камери, куди нікому не було доступу, прикрашалися прекрасними барельєфами. Усі народи мали свої священні тексти, які спочатку передавалися усно, потім були записані. Поеми Гомера належали всій Греції. У середні віки люди вкладали значну частину своїх грошей у будівництво соборів. У сучасному світі мистецтво продовжує грати величезну соціальну роль. Чоловіки і жінки усіх країн, усіх соціальних верств купують романи, ходять у театр, у кіно. Чому?
Так, чому вони ладні заплатити своєю працею або своїми грішми за створення штучних світів і насолодження ними? Нас щодня гризуть і п’янять кохання, ревнощі, честолюбність, війни, страх смерті, чому ж замість того, щоб забути у часи дозвілля про марність людської долі, ми йдемо у театр або в кіно, щоб побачити на сцені або на екрані драми, подібні до наших власних? Знов-таки: чому? Хіба реальне життя не досить багате, щоб нас задовольнити? У нас є своя політична боротьба, і досить пристрасна, чому ж ми йдемо у театр дивитись «Юлія Цезаря» Шекспіра? Ми самі довго, тяжко навчалися життя, чому ж нас цікавлять роки учнівства Вільгельма Мейстера, Жюльєна Сореля або Растіньяка?
138