Другий модний термін, характерний для нашого часу, — «ангажованість» письменника. Нам кажуть: «Сучасний письменник повинен бути ангажованим». А великі письменники минулого хіба не були ангажованими? Іншими словами, чи займали вони тверді позиції в позаестетичних питаннях? Чи вторгалися вони у царину дії? Чи брали участь у релігійному, політичному, соціальному житті? Не думаю, щоб у цій галузі існувало непорушне правило. Вольтер і Руссо були письменниками ангажованими, Віктор Гюго або Жорж Санд — теж, Бальзак вважав себе монархістом, Стендаль — республіканцем. Флобер, навпаки, вимагав від митця безсторонності. Він вважав, що мистецтво, естетичне переживання лежать за межами боротьби пристрастей. Мистецтво може живитися тільки пристрастями приборканими. Воно — «почуття, про яке згадуєш у цілковитому спокої». Флобер використав згадки про своє юнацьке кохання до пані Шлезінгер, працюючи над «Вихованням почуттів». Але він пише: «Ти, мій любий, змалюєш вино, кохання і війну, тільки якщо сам ти не п’яниця, не коханець і не вояка. Ти талановито змалюєш політичний світ, тільки коли сам ти не належиш до жодної партії».
Я особисто вважаю, що Флобер перебільшує. Не пристрасть псує художній твір, а прагнення щось довести. Художній шедевр може бути ангажованим, але він ніколи не буває ні дидактичним, ні педантським. Паскаль у «Листах до провінціала» пристрасний, як і Таціт[146] в «Анналах», — і це прекрасно. Письменник може і повинен зображати політичні пристрасті, як і будь-які інші. Адже він сам пережив їх. Але оскільки мистецтво — подолання конфліктів, митець повинен владарювати над власними пристрастями. Толстой, викликаючи захоплення як автор «Війни і миру» і «Анни Кареніної», де він кидає на все рівне світло, значно менше великий, коли проповідує і доводить. Бальзак, можливо, католик і монархіст (я кажу «можливо», тому що тут слід взяти до уваги снобізм і дружні зв’язки), але він розуміє все і малює республіканців величними, атеїста — благородним. Бальзак прощає всіх, говорить Ален, подібно до священика, який дуже швидко відпускає гріхи.
Коротше, я вважаю, що письменник, як у минулі часи, так і сьогодні, може бути єдиним у двох іпостасях. З одного боку, це — письменник-політик, який полемізує: Гюго у «Наполеоні Малому», Шатобріан у «Буонапарте і Бурбонах», Золя у «Я звинувачую!», — і твори цього роду по-своєму прекрасні, оскільки пристрасть надає тут стилеві жару. Письменник впливає на суспільство, і на його совісті зробити цей вплив облагороджуючим і плідним. Але, з другого боку, він митець, який очищає і вгамовує загальні, у тому числі і власні, пристрасті, підіймаючись над сутичкою. Марсель Пруст, пристрасний дрейфусар, неупереджений, коли описує «справу» у своєму романі. Гюго на перших сторінках «Знедолених» підноситься до великодушності єпископа Мірієля. Шатобріан у «Замогильних записках» прощає і Наполеона, і себе самого, і свій час. Ось найбільше мистецтво, ось справжнє естетичне переживання, ось очищення пристрастей, і так було за всіх епох. Саме в цьому неминуща цінність мистецтва, це — мета, яку повинен ставити перед собою письменник «сучасний», як ставили її письменники минулого. Але вона вимагає від митця рідкісної величі.
Політик проводить свою боротьбу, і коли він веде її, не вдаючись до негідних вчинків, талановито, я йому аплодую. Завдання митця — створювати цінності. І у наші дні письменник тут нерідко опиняється у скрутному стані, а то й навіть у безвиході. Багато сучасних авторів змальовують абсурдність людської долі. Велике відкриття! Його зробили вже Паскаль і Монтень. Але Паскаль пропонував свій засіб порятунку — віру. Монтень свій — мудрість. Сьогодні серед письменників чимало таких, які ніби зареклися змальовувати вічні позитивні цінності, сталість людських почуттів. Вони описують тільки порожнечу існування і марні силкування жалюгідних людських істот знайти забуття в еротиці і пияцтві. Читачі майбутніх століть будуть здивовані. «Чи можливо, — скажуть вони, — щоб люди настільки впали у відчай?» Коли наші нащадки підуть у своїх дослідженнях глибше, вони, безумовно, знайдуть у нашій історії цинізм і жорстокість, але відзначать також, що поборники цього песимістичного мистецтва, цього чорного театру рекрутувалися здебільшого серед багатих нероб, у країнах, де суспільство досягло високого ступеня добробуту і було відносно щасливим.