Чехов якось сказав: «Ви хочете, щоб я, зображаючи конокрадів, говорив би: крадіжка коней є зло. […] Хай їх судять присяжні засідателі, а моя справа — показати тільки, які вони є». Він мав рацію. Моральні оцінки автора можуть лише зіпсувати мистецький твір, роман або драму. Легко зрозуміти чому. Читач або глядач шукає у мистецькому творі свого роду притулок, де б він міг відчути себе вільним від обов’язку діяти і судити. Отже, жодної явної моралі.
Але це зовсім не означає, що мистецький твір не містить прихованої моралі. У автора є певна концепція світу, яка розкривається через події і героїв. Толстой не говорить у «Війні і мирі» або в «Анні Кареніній», що ось такий спосіб життя є аморальним, але П’єр Безухов, але Левін говорять це. У самого Чехова були моральні принципи, які нам добре відомі. Він виражав їх прямо у своїх листах і непрямо — у своїх п’єсах.
Це факт, що після читання великого роману або вистави прекрасної п’єси ми стаємо ніби кращими і почуваємо себе очищеними. Ми зазнали пристрасті: ми усвідомили, що час стирає все на світі, ми побачили, які нікчемні наші маленькі щоденні нещастя у зіставленні з безмежністю подій і трагізмом великих страждань. Ми навчилися визнавати в інших людях своїх братів. Не думаючи про мораль, ми стали моральнішими.
Але хіба можна це сказати про сьогоднішню літературу? Безумовно, і в наш час є автори, спроможні створити всебічну картину дійсності, які виховують читача і роблять його кращим, не звертаючись до уроків моралі. Але існує надто багато письменників, які, здається, знаходять особливого роду похмуру радість у тому, щоб принижувати людину і показувати сцени насильства і ганьби. Вони малюють фізичне кохання, у чому я не вбачаю нічого поганого, але при цьому замовчують почуття, які становлять його кращу частину, а це вже брехня.
Головне ж, вони прагнуть прищепити абсолютно песимістичну філософію. «Світ абсурдний», — говорять вони. Що це значить? Світ такий, який він є. Сам по собі він позбавлений волі. Роль людини у тому й полягає, щоб розібратися у фактах, пропонованих їй життям, організувати їх і побудувати справедливіший світ. Безумовно, природа позбавлена «моральності», безумовно, у лісах водяться дикі звірі, а у містах зустрічаються жорстокі люди; безумовно, природа створює безладдя, а не порядок. Залишіть їй ділянку землі — природа перетворить її на джунглі. Тільки людина може створити сад. Покиньте на неї дітей — природа перетворить їх на тварин. Тільки людина може зробити з них людей.
«Чорним» авторам нашої епохи можна закинути те, що вони постійно говорять читачеві про його дикі інстинкти, про його комплекси й брехню, і ніколи не говорять про його високі моральні якості, які існують, про щастя і мужність. «Краще говорити людині про її свободу, — казав Спіноза[152], — ніж про її рабство». Та тому, що коли ви позбавите її всякої надії, ви зробите її нездатною до дії. Дайте їй повірити у могутність волі (що відповідає дійсності), і вона пустить її в хід.
На це «чорні» автори напевне дадуть таку відповідь: «Ми зображаємо те, що бачили. Ми народилися у жахливий час, коли наша країна була окупована іноземними військами. Ми народилися у жорстокий час, коли уславлювалось варварство. Ми народилися у нелюдський час, коли почуття були придушені насильством. Наша література єдина, яка каже правду про цю епоху, що належить до найпохмуріших в історії людства».
Але це ще не вся правда. Так, ми й справді бачили огидних чудовиськ. Проте поряд з ними стільки героїв, водночас мужніх і добрих: яка самовідданість найлюдянішим ідеалам, скільки вже зроблено для того, щоб людина стала щасливішою і рівноправною. І коли ви не скажете про це, коли у вашій палітрі не буде поряд з похмурими фарбами живих, веселих кольорів, ви дасте викривлену картину життя і заподієте багато зла.
Багато зла, — і особливо юним читачам. Тому що — хочемо ми того чи ні — життя наслідує мистецтво. І коли, прочитавши Бальзака або Стендаля, молодий чоловік або дівчина почують себе здатними на великі діла, то, закінчивши «чорний» роман, читач відчуває певну безнадійність і віддається своїм найгіршим інстинктам. Не тому, що Бальзак і Стендаль замовчували жахи життя, лицемірство, зрадництво і злочини. Але поряд з рабством людини вони показували її велич. Не турбуючись про мораль, вони прищеплювали нам ті вічні моральні принципи, які майже не змінюються з часом і без котрих жодне суспільство не може вижити.
Читайте Гомера, читайте Платона, читайте Монтеня, хоч їх моральні норми не зовсім збігаються з нашими, тому що вірування і звичаї змінилися, але ви побачите, що вони уславлюють ті самі достоїнства: мужність, вірність, чесність — і зневажають ті самі вади: боягузтво, розбещеність, несумлінність. Чому? Тому, що ці доброчесності є необхідними умовами кожної цивілізації. Яким би не був державний лад, він не може бути міцним, коли не можна розраховувати на чесність і порядність сусіда. Країна, де допускається, а тим більше проповідується насильство, приречена. Тому приклад — крах Гітлера.