Я зовсім не хотів би, щоб сучасні романісти перетворилися на проповідників моральності, — тоді вони писали б погані романи. Я хотів би тільки, щоб вони не перетворювались на проповідників аморальності, — тоді б вони стали не тільки поганими письменниками, а й поганими громадянами. Я чекаю від них благородної і всебічної картини нашого часу, яка могла б гідно суперничати з тим, що створено в інші епохи Шекспіром, Бальзаком і Толстим. І в цьому немає нічого неможливого.
Роман не вмер
— Ви, звичайно, знаєте, що моє покоління вже не вірить у майбутнє психологічного роману?
— Я набагато старший за ваше покоління, але ніколи не вірив ні в майбутнє, ні навіть у теперішнє такого потворного, такого нечіткого терміна… Це жаргон, сказав би наш учитель Ален.
— Добре, скажімо інакше… Чи вірите ви в аналітичний роман? У роман соціальний? Чи думаєте ви, що молодий романіст повинен, як це повелося в останні сто років, підроблюватись під «Адольфа» або «Батька Горіо»?
— Дай боже, щоб ці підробки були вдалими! Ні, я не думаю, що письменник, хай буде він молодий чи старий, повинен сліпо наслідувати методи своїх попередників, навіть найвизначніших. А те, що в них можна багато чого навчитися, — це очевидно. Сам Бальзак брав за взірець Вальтера Скотта і Фенімора Купера.
— Бальзак перейняв дещо у Скотта і Купера і використав по-своєму, щоб зобразити світ, який не має нічого спільного з їхнім світом. Звідси різниця у звучанні і оновлення. Однак будь-яка форма мистецтва старіє і вмирає. Трагедія мала успіх у сучасників Корнеля і Расіна. Але вже у наступному столітті вона стала віджилим жанром. «Ернані»[154] викликав захоплення молоді 1830 року, романтична драма лишається дійовою і тепер. Я у захваті від Курбе[155] і Делакруа, але навряд чи став би захоплюватись сучасним художником, коли б він почав їх наслідувати.
— Але ж ви до нестями захоплюєтесь деякими художниками й скульпторами, які шукають для себе взірці у негритянському мистецтві або в архаїці Стародавньої Греції. Як з’ясувалося, форма мистецтва, що здавалася мертвою, може відродитись. Проте я готовий визнати, що естетичне переживання до певної міри — і чималої — пов’язане з шоком. Сьогодні вимогливий читач навіть від доброго роману, написаного у бальзаківській або флоберівській манері, не дістає достатнього заряду. Для мене перед 1914 роком роль «електричного ската» відіграв Марсель Пруст. Він знав Бальзака і Флобера краще за будь-кого, міг, коли б хотів, точно відтворити їхній стиль, але навмисно відійшов від них.
— Пруст переніс аналіз на ту єдину ділянку, де він законний, — у свідомість оповідача. Але в наш час було б так само безглуздо наслідувати Пруста, як і Флобера… Для мого покоління не один Пруст був такого роду «електричним скатом». Шок, який ми дістали від Джойса, Кафки, Фолкнера[156], був приголомшуючим, стимулюючим… Я ціную Пруста і Фолкнера за те, що вони примушують читача робити стрибки у часі — то вперед, то назад. Ця гімнастика пробуджує увагу, яку присипляє послідовне оповідання. Я вдячний Кафці і Камю за те, що вони створили героїв, які розірвали всі зв’язки з суспільством.
— Це пояснюється тим, що ви живете в епоху послаблення або розкладу всіх суспільних зв’язків. Коли суспільство знайде нові сили і форми, воно знову відчує потребу у своїх романістах.
— Не думаю. Соціальний роман мені уявляється таким само мертвим, як психологічний. Романісти майбутнього вже не віритимуть в існування соціальної і, отже, зовнішньої реальності. У завтрашніх романах, як у кінематографі, рухи і предмети існуватимуть самі по собі, а не через сприйняття героя. Роб-Грійє[157] хотів би написати книжку, «де предмети ніби самі себе усвідомлюють».
— Що це значить? Людина розуміє тільки людину. Я, проте, допускаю прагнення зображати лише те, що ми бачимо зовні, єдину справжню реальність, на протилежність «глибинам свідомості», де, по суті, теж немає нічого, крім того, що можна побачити, тільки інакше. Це — здоровий підхід, підхід доброго портретиста. Він намагається уловити тіні, відблиски: його не турбують ні схожість, ні душа. Коли плями і відблиски на місці, решта прийде сама собою.
154
«
156