Я не вірю, що людське суспільство може існувати, не спираючись на моральні засади. Наскільки це було мені під силу, я намагався у своїх статтях і книжках визначити деякі з цих засад. При цьому я прагнув наслідувати нашого мудрого філософа-мораліста Алена, а також Чехова. Скільки разів перечитував я його чудового листа до брата! Можливо, мені скажуть: «Хіба йдеться в ньому про моральне вчення?» Може, й ні, та в ньому говориться про доброзичливість, про додержання мінімуму поваги до інших людей, без чого не може існувати цивілізація. Чехов мріяв, щоб ця доброзичливість до людей стала природною для людини. Він говорив, що бажання служити суспільному благу повинно бути душевною потребою, умовою особистого щастя. Я глибоко відчув це і намагався висловити у різній формі. Я б хотів, щоб інші письменники в усіх країнах світу твердили про те саме.
Анатоль Франс
За життя Анатоля Франса супроводжувала всесвітня слава, проте після його смерті до нього часто ставились несправедливо. Гуманізм Франса, його іронія і навіть саме його співчуття до людей викликали тільки роздратування у покоління нестямного і безжалісного. Його потяг до гармонії не цікавив стилістів, захоплених пошуком дисонансу і ламаного рядка. В той же час він був і бунтарем у свою епоху, але його скептичний розум тепер уже здавався старомодним. У період між двома світовими війнами Франса читали все менше і менше. У наші дні до нього приходить велика кількість нових читачів. Деякі його книжки, що вийшли у дешевому виданні, знаходять шлях до широкої публіки. Англійський видавець Франса готується перевидати його твори. Судячи з усього, час тяжких випробувань для пана Бержере[164] минає.
Перші впливи? Передусім — Мішле[165]. Франс успадковує від нього властивість «ненавидіти сильно і пристрасно». Він взагалі розвиватиметься «у напрямі, протилежному тому, до якого його готувало одержане ним виховання». Потім — Вольтер: йому Франс зобов’язаний своєю іронією і співчуттям до ближнього. Анатоль Франс захоплюється революцією, але не любить людей кровожерливих: «Жорстокість завжди лишається жорстокістю, хто б до неї не вдавався». Гете навчає його рятівної гармонії античності і культу богині Немезіди, яка уособлює не кару, а почуття міри і безсторонню справедливість. Річ у тім, що цей юний бунтар досить консервативний. Режим Другої імперії неясно вабить його. Грізна сила Паризької комуни викликає в нього страх. Він боїться і не приймає революцій і пов’язаних з ними вибухів жорстокості, він переконаний, що вони неминуче приречені на поразку.
1871 року не один Франс думав так. Воєнна поразка Франції, повстання у Парижі породжують у ту пору консервативних мислителів. Тен вважає, що вчинки людей визначаються таємними прихованими силами. Молодий Франс поділяє цей фаталізм, але хоче думати, що війна, голод і смерть приведуть до поступового формування суспільства з піднесенішим складом думок. З томиком Дарвіна під пахвою він іде в музей природничої історії, і там, над жахливими скелетами доісторичних тварин, у думках його постає мармурова Венера, яка водночас відповідає його чуттєвим поривам і сподіванням. У свідомості Франса уже виникає духовна пара: Іронія — Утопія. У «Золотих поемах» він виражає своє незадоволене прагнення до єдності, мріє про повне єднання несвідомого життя із свідомістю. Скептицизм Франса буде якоюсь реакцією проти цього надто вже прекрасного союзу, але згодом ще не раз такий міраж знову виникатиме у його творчості.