Як і сам Франс, пан Бержере дає зрозуміти, що потай віддає перевагу народові, щоправда, під народом він розуміє не широкі маси, а дрібного ремісника, столяра, книготорговця, яких юний автор знав і любив у ті роки, коли жив на березі Сени. Справа Дрейфуса примусить пана Бержере (і самого Франса) стати на шлях боротьби. Віднині вони обидва дивляться на політику вже не як на спектакль, а як на засіб порятунку. Чи слід вважати соціалізм абсолютом у політиці? Справа Дрейфуса зближує Франса з Жоресом[172]. Романи «Аметистовий перстень» і «Пан Бержере в Парижі» знаменують поворот до дії. Тепер інстинктивні почуття народу здаються Франсу більш життєвими, ніж абстрактні уявлення інтелігентів. Щоправда, народ також зайняв спочатку у справі Дрейфуса невірну позицію. Але це пояснюється тим, що він був обманутий «купкою бюрократів», які намагалися видати себе за істинних патріотів. Чи дозволить соціалізм прийти кінець кінцем до гармонії між думкою і дією? На певний час у Франса утопія перемагає іронію. Він сподівається, що досягнення соціальної гармонії дозволить злити воєдино обидва його заповітні прагнення — жадобу справедливості і жадобу краси.
На жаль! Для Франса, як і для Пегі[173], подальші події, зв’язані зі справою Дрейфуса, перетворились на довгу низку розчарувань. Здається, законом історії є те, що після перемоги якого-небудь напряму до влади приходять не його переконані прибічники, а просто спритні люди. 1910 року Франс зазнає глибокого особистого горя (смерть пані де Кайяве). Він вибитий з колії, але, як і раніше, бере участь у політичній діяльності, пов’язаній з проблемою війни, з проблемою церкви. Однак тепер його твори — «Кренкебіль», «Театральна історія», «Острів пінгвінів» — знаменують повернення до скептицизму, що не лишає місця для ілюзій. Настає час трагічного усвідомлення дійсності. У романі «Боги прагнуть» ясно відчувається, що, на думку Франса, колишній відкупник Бротто, епікуреєць і скептик, — людина, значно піднесеніша за наївного і жорстокого Гамлена. Роман «Повстання ангелів» закінчується тріумфом вождя бунтівників — Сатани. Але, ставши переможцем, він проголошує себе богом і стає недоступним жалю. Об’являє справедливість несправедливістю, а істину — брехнею. Вічна круговерть.
Війна 1914 року ще більше загострює властиві Франсу суперечності, роблячи їх майже нестерпними. Все знову поставлено під сумнів. Письменник повертається до самітності і болісно почуває втрату надії, яку мовчки зберігав у глибині душі, — надії на повстання народів. «Мене просто залишає розум, і більш за все мене вбиває не злоба людей, а їхня дурість».
Чи вселить російська революція в нього надію? Чи здатний він виправдати насильство? Воно чуже натурі Франса, але тепер він уже не тікає від дійсності, не сміється з неї. У пору, коли Франс на перший погляд далі, ніж будь-коли, від свого часу, він, можливо, — найближче до нього. «На цьому новому березі, де представники молодого покоління дивляться на нього як на чужоземця, він порушує, здавалося б, давні проблеми, які пізніше знову стануть актуальними».
У двох своїх останніх книжках — «Маленький П’єр» і «Життя у цвітінні» — Франс прагне описати «самого себе, але не такого, яким він був, а такого, яким він поступово ставав перед лицем старості і смерті». У П’єра Нозьєра був свій учитель, пан Дюбуа, подібно до того як у Жака Турнеброша також був свій. Але обидва ці персонажі, взяті разом, «завдяки здобутій ними єдності розкривають таємницю їхнього автора, яка полягає у двоїстості його існування». Дух сумніву, що володів ним, став джерелом мудрості. Безумовно, існують і завжди існуватимуть фанатики і люди крайніх поглядів. Анатоль Франс був іншим. «Ніким ще не заперечено, — робить висновок Жан Левайан, — що почуття міри також є обов’язковою умовою порятунку людини». Такий і мій висновок. О велика Немезіда!
172