І ще, у цій книзі звучала музика. Це був час, коли я щонеділі приїздив з провінції у Париж, щоб піти на концерт, де симфонія Бетховена, як велика ріка, уносила мене в далечінь, де анданте П’ятої симфонії ласкавою прохолодою обвіювало стомлене чоло. У «Жан-Крістофі» ми якоюсь мірою були свідками народження музики. «Уся книжка, — говорить Ален, — музичний епічний рух, який плине у тому ж руслі, що й час. Навіть повільне адажіо не жде, воно захоплює нас, і тим краще почувається невблаганність закону у цьому величному русі, позбавленому і палкості, і слабкості. Душа музики і є той закон часу, якому підкорені останні, і ще значніші, початкові акорди творіння. Тепер я починаю розуміти, чому Жан-Крістоф не любить Брамса»[177]. Так, і тепер зрозуміло, чому я теж не люблю Брамса. І чому Крістоф ніколи надовго не розпинає намету кохання. Він закохується то в одну, то в іншу, але вони не надовго лишають слід у його серці. Таким є рух і самої музики». Але сильніше зворушила мене у «Жан-Крістофі» інша історія кохання, історія Олів’є, друга Крістофа; Олів’є, такий же справжній француз, як Крістоф німець, одружився з Жакліною. Вони кохали одне одного, вони удвох були цілим Всесвітом, непідвладним жодним законам, любовним хаосом… Спочатку Жакліна намагалася розділити з чоловіком не тільки радощі, а й його турботи. Найсумніше те, що Жакліна, яку кохання спочатку підносить, знову повертається в Париж «ярмарку на площі». Крістоф ненавидить цю Францію в карикатурі, еротичну літературу, залаштункову балаканину і альковно-літературні плітки. Його ранить твердження, що французька музика вища за німецьку. Він іде слухати «їхню» нову музику. Це епоха Дебюссі.
«Йому здавалося, що все тут потопає у півмороку. Створювалось враження якогось сірого тла, на якому лінії розпливалися, зникали, місцями знову виступали і знову стиралися… Назви творів змінювались, ішлося то про весну, то про південь, про кохання, про радощі життя. Але музика не змінювалася: вона лишалась одноманітно м’якою, блідою, притишеною, анемічною, в’ялою. У той час у Франції серед витончених аматорів була мода на шепіт у музиці». Відомі французькі критики приймали лише «чисту» музику, лишаючи решту черні. Отже, уся експресивна і дескриптивна музика була оголошена «не чистою».
«У кожному французі сидить Робесп’єр. Французу завжди потрібно когось або щось обезголовити в ім’я ідеалу чистоти».
У відповідь на обвинувальну промову Крістофа проти «ярмарку на площі» Олів’є захищає Францію: «Ти бачиш лише тіні і відблиски світла, але не бачиш внутрішнього світла нашої вікодавньої душі». Як можна дозволити собі чорнити такий народ, котрий от уже понад десять століть творить і діє, народ, який породив цілий світ за своїм образом і подобою, — він створив готичне мистецтво, він звеличив розум у класицизмі. Народ, який двадцять разів витримував випробування вогнем і лише загартовувався у них, народ, який, перемагаючи смерть, двадцять разів воскресав. «Усі твої співвітчизники, коли приїздять у Францію, не бачать нічого, крім паразитів, які підточують її, авантюристів від літератури, від політики, від фінансів, з їхніми постачальниками, клієнтами і повіями, і вони судять про Францію за цими негідниками, які пожирають її». Коли Ромен Роллан говорив «кращі з нас» про тих, хто зберігав повагу до мистецтва і до життя, ми, молоді люди його часу, думали про нього.
Стефан Цвейг[178] писав якось Ромену Роллану: «Як добре влаштовується все у Вашому житті! Слава прийшла до Вас дуже пізно, але саме тоді, коли Ваш авторитет був необхідним у сутичці. Подумайте тільки: коли б під час війни 1914 року ніхто не прислухався до Вашого голосу… Ніщо не було випадковим і все — необхідним: Мальвіда фон Мейзенбуг[179], Толстой, соціалізм, музика, велика війна, Ваші страждання, щоб, зробити Вас таким, яким Ви стали… Ваше життя — одне з тих рідкісних життів, події якого роблять його схожим з мистецьким твором, — звивистий шлях, що веде до невідомої мети. Ця мета і стала, як на мене, моральним випробуванням Ваших ідей під час війни».
Війна 1914 року і справді була для Ромена Роллана пробним каменем. Вона не сама по собі вселяла в нього жах. Головне було в тому, що війну між Францією і Німеччиною він розглядав як братовбивство. Його викохала і сформувала німецька музика; у Німеччині він мав численних друзів. І разом з тим він, як ніхто інший, почував себе французом, сином француза, французом з діда-прадіда, який пристрасно любить свою країну. Він визнавав, що на практиці у серпні 1914 року молодому французу не лишалося нічого іншого, як іти воювати, але для нього, чий вік був не призовним і здоров’я вже не дозволяло брати участь у військових походах, як він вважав, обов’язок полягав у іншому.
177