Треба було рятувати цивілізацію. Він добре розумів, що європейська цивілізація, наша цивілізація — найбагатша і найцінніша — була під загрозою. Він бачив, що молоді герої, які йшли на фронт з такою мужністю, не знали, куди вони йдуть. Безумовно, обов’язок був зрозумілий: захищати свої землі, свої вогнища. Ну, а далі? Як примирити любов до батьківщини і врятування Європи? Життя раптом поставило перед вибором. Терзаючись сумнівами, він чекав, що вночі пролунає гучний голос: «Сюди!» Але нічого не було чути, крім гомону боїв. Ті, хто йшов в атаку під час справи Дрейфуса, — Анатоль Франс, Октав Мірбо [180], — мовчали. Усі зреклися, Жореса вбили. «Скрізь смертельна ненависть, розпалювана ораторами, які самі нічим не ризикують». Друзі Роллана — Пегі, Луї Жійє, Жан-Рішар Блок[181] — воювали, а він перебував у Швейцарії, він вважав, що його обов’язок — сказати те, чого ніхто ні у Франції, ні в Німеччині не наважився б сказати.
«Великий народ, втягнутий у війну, повинен захищати не тільки свої кордони; він повинен захищати також і свій розум. Він повинен рятувати його від галюцинацій, від несправедливостей, від глупоти, які це лихо випускає на волю. Кожному — свій обов’язок: арміям охороняти рідну землю. Людям думки — захищати думку. Коли вони примусять її служити пристрастям свого народу, може трапитись, що вона стане їхньою корисною зброєю; але вони ризикують зрадити розум, який являє не малу частку спадщини цього народу».
Він сподівався, що, коли кинути заклик до справедливості, лишаючи осторонь пристрасті, найвизначніші німці відгукнуться. 29 серпня 1914 року, дізнавшися про зруйнування Лувена, великого культурного центру, він написав Герхардту Гауптману[182]. «Я не з тих французів, які вважають Німеччину варваром. Мені відома розумова і моральна велич вашої могутньої раси… Я не докоряю вам за наш траур, ваш траур буде не меншим. Коли Францію зруйнують, те саме буде і з Німеччиною». Але він дорікав німцям за жахливі і безглузді дії.
«Ви бомбардуєте Малін[183], ви спалюєте Рубенса. Лувен уже не більше як купка попелу… Та хто ж ви такі? Чиї ви онуки — Гете чи Аттіли[184]? Чекаю від вас відповіді, Гауптман, відповіді, яка була б дією».
Відповідь була негативна і різка. Дев’яносто три німецьких інтелігенти у своєму маніфесті виступили з захистом кайзерівської манії величі. Томас Манн у нападі гніву і враженої гордості захищав як знак доблесті все те, у чому вороги звинувачували Німеччину. Інтелігенція під час війни чи то з інстинкту самозбереження, чи то зі страху перед громадською думкою зрікалася розуму. Ромен Роллан опублікував тоді у «Журналь де Женев» славнозвісну статтю «Над сутичкою», яка спочатку мала назву «Над ненавистю». Ця стаття викликала у Франції страшенну лють. Не тільки явні націоналісти з письменників обвинувачували автора у тому, що він більше не француз, але навіть друзі, які любили Роллана і захоплювались ним, вважали, що у розпалі війни потрібна одностайність і він не повинен був відколюватись.
Коли перечитуєш статтю сьогодні, коли всі пристрасті згасли, бачиш, наскільки вона розумна і поміркована. Що говорив він? Він звертався передусім до тих, хто воював, до Луї Жійє, до Жан-Рішара Блока. Він закидав не бійцям, а псевдогероям тилу те, що вони уготовили майбутнє, яке нічим не спокутувати.
На протилежність тому, що говорили його вороги, він твердив, що найсерйознішою небезпекою лишається німецький імперіалізм, виразник інтересів феодальної і військової касти. «Це його слід розгромити передусім. Але він не єдиний. Настане черга і для царизму». Він був переконаний, що на злочинців чекає відплата.
Я не бачу нічого порочного з цих ідеях. Проте у 1914 році їх не прийняли і — не простили. «Вигнаний з цього заплямованого кров’ю об’єднання, я опинився на самоті». На самоті? Не зовсім. Кілька чоловік насмілились йому писати: Жід, Стефан Цвейг, Мартен дю Гар, Жюль Ромен, Ейнштейн, Бертран Рассел[185].
Але вірних друзів можна було перелічити на пальцях, зграї ворогів ім’я було — легіон. Він викривав колись «ярмарок на площі» та його продажність. Тепер він мстився йому за це. Навіть письменники, які не почували до нього неприязні, мимохідь підставляли зачумленому ногу. Стаття називалася «Пісня про Роланда». «Пан Ромен Роллан, який на своїх двох крилах ширяє так високо над сутичкою… Пан Ромен Роллан береже Дюрандаль[186] для нового Соломонового рішення. Він розрубує дитину навпіл[187]. Одну половину — Німеччині, другу — Франції… Пан Ромен Роллан вважає себе також сином Бетховена, Лейбніца і Гете. Ми не можемо поділяти вашу пишномовну і огидну германофілію, яка прикрашає ваш французький герб». Інші виступали ще образливіше. «Чи віддасть пан Ромен Роллан своє серце чарівним бошам, яких він так полюбляє?»
181
183
185
186
Донне асоціює ім’я Роллана з Роландом з епосу «Пісня про Роланда» (французькою мовою вони звучать однаково). Дюрандаль — меч Роланда.
187
Мається на увазі біблейська легенда про царя Соломона, який мав вирішити хто справжня мати дитини, за яку сперечалися дві жінки. Він віддав наказ розрубати дитину навпіл — і та жінка, яка відмовилася від дитини аби та лишилася живою, була визнана справжньою матір’ю.