У 1896 році, коли йому було 25 років, він видав свою першу книжку «Утіхи й дні». Невдача була повною. Оформлення книги могло лише відштовхнути вибагливого читача. Пруст побажав, щоб обкладинку прикрашав малюнок Мадлен Лемер[194], передмову написав Анатоль Франс, а його власний текст чергувався з мелодіями Рейнальдо Ана[195]. Це надто розкішне видання і химерний склад імен, що прикрашали його, не викликали враження чогось серйозного. Проте, коли б якийсь значний критик зумів знайти у книзі серед пустої породи кілька крупиць дорогоцінного металу, це був би чудовий привід для передбачень! Уважно читаючи «Утіхи і дні», помічаєш уже деякі теми, які будуть характерними для Марселя Пруста — автора «У пошуках утраченого часу». В «Утіхах і днях» є неправдоподібна дивна новела, де герой, Бальтасар Сільвандр, перед смертю просить юну принцесу, яку кохає, трохи побути з ним; вона відмовляється, бо у своєму егоїзмі не хоче позбавити себе розваги навіть заради вмираючого. Ми знову зустрінемося з цією темою, коли вмираючий Сван поділиться своїм стражданням з герцогинею Германською, після чого вона, однак, поїде на обід.
Є в «Утіхах і днях» оповідання «Сповідь молодої дівчини», героїня якої стає причиною смерті своєї матері — вона дозволяє юнакові цілувати себе, а мати (у котрої хворе серце) бачить цю сцену у дзеркалі. З подібною сценою ми знову зустрінемось, коли мадемуазель Вентей глибоко засмутить свого батька і, з другого боку, коли оповідач (або ж сам Пруст) своєю слабкістю і неспроможністю працювати завдасть гіркоти своїй бабусі.
У кожного митця можна знайти подібні не задоволені «комплекси», які починають вібрувати, тільки-но їх пробудить якась тема такої самої резонуючої сили. Тільки вони здатні породити ту неповторну мелодію, яка й примушує нас любити цього автора. Ось чому деякі письменники постійно переписують ту ж саму книгу. Тому й Флобер у кожному із своїх романів приборкує свій непоправний романтизм. Тому Стендаль тричі виводить юного Бейля під ім’ям Жюльєна Сореля, Фабріціо дель Донго і Люсьєна Левена, і тому у двадцять п’ять років негармонійними мелодіями «Утіх і днів» Пруст накреслює велику симфонію «У пошуках утраченого часу» і трохи пізніше, у незакінченому романі «Жан Сантей», який за його життя не побачить світ, — основні теми свого творіння.
Але в ту пору він ще надто поринув у життя, щоб зображати його з потрібної дистанції. Він сам пояснює, що стати великим митцем можна лише після того, як охопиш поглядом своє власне існування. І не має значення, чи являє це існування особливий інтерес і чи володіє автор могутнім розумовим апаратом, — важливо, щоб цей апарат міг, як висловлюються льотчики, «відірватися». Щоб Пруст зумів «відірватися», події повинні були віддалити його від реального життя.
[…] Він зробив відкриття, яке мало зіграти у його житті і в його мистецтві величезну роль: мова йде про Рескіна[196]. Сам він переклав дві його книги — «Ам’єнську біблію» і «Сезам і Лілеї», супроводивши свої переклади посиланнями і передмовами. У цих двох письменників було чимало спільного: обох у дитинстві оточувало надто ніжне піклування рідних; обидва вели існування багатих дилетантів — існування, небезпечне тим, що при цьому втрачається контакт з тяжкою повсякденністю, але й де в чому позитивне: воно захищає вразливу душу і дозволяє естету уловлювати найтонші нюанси. Саме у Рескіна Пруст навчився розуміти — значно краще, ніж сам Рескін, — твори мистецтва. Саме Рескін спонукав Пруста здійснити паломництво до Ам’єнського і Руанського соборів. Рескін уявлявся йому духом, який оживив мертві камені: Пруст, який більше не подорожував[197], знайшов у собі сили поїхати до Венеції, щоб побачити там втілення ідей Рескіна про архітектуру — палаци «загасаючі, але все ще живі і рожеві».
Ми пізнаємо дійсність лише завдяки великим митцям. Рескін був для Пруста одним з тих письменників-посередників, які необхідні нам, щоб зіткнутися з реальністю. Рескін навчив його вдивлятися у квітучий кущ, у хмари і хвилі і зображати їх з тією старанністю, яка нагадує деякі малюнки Гольбейна[198] або японських художників. Рескін бачив світ, ніби у мікроскоп. Пруст перейняв його метод, але розвинув його значно далі, ніж учитель, і з тією скрупульозністю, зразком якої був для нього Рескін, підійшов до зображення почуттів. Можливо, що без любові до творчості Рескіна він так і не знайшов би себе. Ось чому численні послідовники Пруста у Франції є в той же час послідовниками Рескіна, про що вони, однак, не відають. Бо досить уже одного примірника якої-небудь книжки, занесеної волею випадку, котра проникла у свідомість, знайшовши сприятливий грунт для цього особливого світосприйняття, щоб у країні розвинувся цілком новий літературний жанр, подібно до того, як досить однієї занесеної вітром зернини, щоб рослина, котра не росла у цій місцевості, раптом розповсюдилась і вкрила її.