У 1903 році помер його батько, у 1905 — мати. Докори сумління по відношенню до матері, яка так вірила в нього, але не дочекалася результатів його праці, чи лише хвороба примусили його покинути світське товариство і жити у відлюдді. А може, хвороба і докори сумління були тільки приводом, яким скористалася несвідома потреба написати книгу, майже створену уявою? Важко сказати. У всякому разі, саме з цього моменту починається те саме життя Пруста, що стало легендою і про яке його друзі зберегли для нас спогади.
Тепер він живе у стінах, оббитих корком, які не пропускають гомону з вулиці, з постійно зачиненими вікнами, щоб невловимий і хвороботворний запах каштанів з бульвару не проникав у кімнату; серед дезинфікуючих випарів з їхнім задушливим запахом; він одягає плетені фуфайки, які перед тим обов’язково гріє біля вогню так, що вони стають дірявими, немов старі знамена, зрешечені кулями. Це був час, коли, майже не встаючи, Пруст заповнює двадцять зошитів, які складають його книжку. Він виходить лише вночі і тільки для того, щоб знайти якусь деталь, потрібну йому для його твору. Часто його штаб-квартирою стає ресторан «Ріц», де він розпитує офіціантів і метрдотеля Олів’є, про що розмовляють відвідувачі. Коли йому треба побачити квіти глоду, які він пам’ятає з дитинства, він їде за місто у закритому автомобілі.
Так пише він з 1910 по 1922 рік «У пошуках утраченого часу». Він знає, що книжка його прекрасна. Він не міг цього не знати. Людина, яка писала наслідування Флобера, Бальзака і Сен-Сімона, що свідчили про чудове розуміння цих великих письменників, була надто тонким літературним критиком, щоб не розуміти, що і вона у свою чергу створила визначну пам’ятку французької літератури. Але як примусити прийняти цей твір? У Пруста не було ніякого «становища» в літературі, і навіть коли у нього й було певне реноме, воно було негативним. Професіональні письменники були схильні не довіряти тому, що було створено цим дилетантом, бо він був багатий і мав репутацію сноба.
Він запропонував свій рукопис видавництву «Нувель ревю франсез». Йому відмовили. Нарешті 1913 року йому пощастило видати перший том, «В бік Свана», у Бернара Грассе, щоправда, за власний рахунок. Успіх книги був невеликий. До того ж незабаром війна перервала публікацію, так що другий том з’явився лише 1919 року, на цей раз у «Нувель ревю франсез». Честь «відкриття» Марселя Пруста належить Леону Доде[199]. Завдяки йому Пруст одержав у 1919 році премію Гонкурів, яка принесла славу багатьом талановитим письменникам. Тепер він став славнозвісним, і не тільки у Франції, а й в Англії, Америці і Німеччині, де його твір відразу знайшов аудиторію, на яку заслуговував. Англосаксонська література була Прусту завжди особливо близькою.
Вже з перших томів усім стало зрозуміло, що перед нами не просто великий письменник, але один з тих рідкісних першовідкривачів, які вносять у розвиток літератури щось абсолютно нове.
Що є темою цього твору? Було б великою помилкою вважати, що «У пошуках утраченого часу» можна пояснити такими словами: «Це історія хворобливо вразливої дитини, того, як вона пізнавала життя і світ, її друзів і близьких, її кохання до кількох дівчат — Шільберти, Альбертіни, одруження Сен-Лу з Жільбертою Сван і незвичайних любовних захоплень пана де Шарлюса». Чим більше ви назбираєте подібних фактів, тим важче вам буде визначити, у чому ж оригінальність Пруста. Як чудово сказав іспанський критик Ортега-і-Гассет[200], це те саме, якби вас попросили пояснити живопис Моне[201] і ви б відповіли: «Моне — це той, хто малював собори, пейзажі Сени і водяні лілеї». Щось ви при цьому пояснили б, але ж ніяк не природу мистецтва Моне. Сіслей[202] теж малював пейзажі Сени; Коро теж малював собори. Моне відрізняється не своїми сюжетами, — він знаходив їх волею випадку, — а певною манерою бачення природи. Щоб пояснити свою думку, Ортега-і-Гассет наводить повчальний анекдот. «Одну бібліотеку, — пише він, — відвідував маленький горбань, який приходив щоранку і просив словник. Бібліотекар питає його: „Який?” — „Байдуже, — відповідає горбань, — мені треба сидіти на ньому”».