Те саме стосується і Моне, і Пруста. Коли б ви запитали їх: «До якого сюжету ви хочете звернутись?.. Яку особу хочете ви зобразити?» — кожен з них відповів би: «Все одно, сюжет і особи для того тільки й існують, щоб дозволити мені лишатися самим собою».
І коли Моне — це певне бачення природи, Пруст — це передусім певна манера воскрешення минулого.
Отже, є різні способи воскрешати минуле? Так, безумовно. Передусім минуле можна воскрешати умоглядно, намагаючись нині відновити умови, які підготували цю сучасність. Буває також, ми намагаємось воскресити минуле за допомогою документів. Наприклад, коли я хочу уявити собі Париж часів Пруста, я прочитаю Пруста, я розпитуватиму людей, які його знали, читатиму інші книжки, написані в ту епоху, і поступово мені вдасться намалювати якусь картину Парижа кінця століття, схожу або ні. Цей метод воскрешення, на думку Пруста, зовсім не придатний для створення художнього твору. Аж ніяк не шляхом відновлення за допомогою уяви вдається нам передавати справжнє відчуття часу і оживляти минуле. Для цього потрібне воскрешення через несвідомі спогади. Як відбувається це несвідоме воскрешення? Через збіг безпосереднього відчуття і якогось спогаду. Чому такий метод є найбільш дійовим? Тому, що образи спогадів, як правило, швидкоплинні, бо, не підтримані сильними відчуттями, знаходять підтримку у безпосередньому відчутті.
Резюмуємо: в основі творчості Пруста лежить воскрешення минулого через несвідомий спогад.
Перечитавши твір Пруста, дивуєшся, що деякі критики обвинувачували його у відсутності плану. Навпаки, весь цей величезний роман побудований як симфонія. Мистецтво Вагнера[203], безперечно, великою мірою вплинуло на всіх митців тієї епохи. Можливо, роман «У пошуках утраченого часу» побудований скоріше як опера Вагнера, ніж як симфонія. Перші сторінки роману є прелюдією, де вже звучать основні теми: час, годинник пана Свана, літературне покликання, «мадлен»[204]. Потім величезна арка перекидається зі Свана до Германтів, і нарешті усі теми стикаються, а твір завершується словом «час», яке виражає головну тему. Поверхового читача вводить в оману те, що всередині цього плану, такого довершеного і строгого, відродження спогадів відбувається не в логічному і хронологічному порядку, а так, як у сновидіннях, — шляхом випадкової асоціації спогадів і несвідомого воскрешення минулого.
У чому оригінальність цього твору? Передусім у тому, що мистецтво Пруста несе в собі естетичну, наукову і філософську культуру. Пруст спостерігає своїх героїв з пристрасною і разом з тим з тією холодною цікавістю, з якою натураліст спостерігає комах. З тієї висоти, на яку підноситься його чудовий розум, видно, як людина посідає відведене їй місце у природі — місце чуттєвої тварини серед інших тварин. Навіть її рослинне начало освітлюється яскравим світлом. «Молоді дівчата у цвіту» — це більше, ніж образ, це обов’язковий період у короткому житті людської рослини. Захоплюючись їхньою свіжістю, Пруст уже бачить у них симптоми, які передвіщують плід, зрілість, а потім сім’я і усихання.
Кохання, ревнощі, марнославство уявляються Прусту у буквальному розумінні хворобами. «Кохання Свана» — це клінічний опис повного розвитку однієї з них.
Науковий аспект його манери чудовий. Багато його прекрасних образів завдячують фізіології, фізиці або хімії. «Прекрасні і точні аналізи ведуть до того, що можна було б назвати розкладанням класичних почуттів. Довгий час моралісти задовольнялися загальними термінами, неясними поняттями з дуже невизначеним змістом і вважали, що такі абстрактні істоти, як Кохання, Ревнощі, Ненависть, Байдужість, розігрують добре побудовану балетну виставу, яка відображає наше емоційне життя. Стендаль спробував розкрити зміст цих неясних понять, виявивши різницю між коханням-потягом, коханням-пристрастю і коханням-марнославством і визначивши явище, назване «кристалізацією» почуття. При цьому він зіграв роль цілого покоління хіміків: кінця XVIII століття, які, не вірячи більше у чотири елементи, зуміли виділити певну кількість простих тіл. Але Пруст показав, що й самі ці неподільні атоми являють складні світи, які містять нескінченну кількість почуттів і у свою чергу можуть ділитися без кінця.