Життя Кокто було низкою втеч і повернень. Йому випала небезпечна удача: безтурботне дитинство; він народився 1889 року в Мезон-Лаффіт у родині, що належала до потомственої паризької буржуазії і любила мистецтво, особливо музику. Його дід грав з Сарасате[207] в аматорському квартеті і був добре знайомий з Россіні.
Як і Пруст, Кокто належав до тих, хто на все життя позначений печаткою дитинства. Це водночас і сила і слабкість. Сила тому, що чарівний світ, у якому вони живуть, охороняє їх від озлоблення, яке настає з роками, слабкість тому, що, не вміючи розстатися з утраченим раєм, вони більше за інших страждають від жорстокості світу дорослих і до старості мріють про кімнату, зігріту материнським теплом, де вони могли б затишно скрутитися калачиком, зібравши навколо себе іграшки і своїх близьких. Для Кокто рай дитинства невіддільний від Парижа. Парижу він зобов’язаний жвавістю розуму, безпомилковістю смаку і почуттям сучасності. Він відвідував новий цирк Шатле, класичні ранки у «Комеді франсез», спізнав надзвичайну поетичну чарівність ідолів театру. У ліцеї Кондорсе він працював мало і здобув, як сам каже, репутацію ледаря. Але в ньому дуже рано прокинулося бажання писати. «Поезія — це природжене лихо». Як кожне юне обдаровання, він мріяв розірвати зі смаками свого середовища (до речі, досить нестійкими), але його власні уподобання ще далеко не визначилися. Він був одержимий театром, і вся його молодість пройшла під знаком ідолів сцени — Муне-Сюллі, Сари Бернар, Режан і де Макса[208]. Один з ліцейських товаришів, Рене Роше, ввів його в дім румунського трагіка. «Людина великої душі, — говорить Кокто, — він зробив чергову помилку смаку, захопившися своїми першими поемами і відкривши їм шлях». 1906 року де Макс організував у театрі «Феміна» вечір, присвячений віршам сімнадцятилітнього Кокто.
Ніколи ще Жан Кокто не був під загрозою більшої небезпеки. Сп’янілий від похвал, слухав він, як видатні актори курять фіміам його поганим віршам. Родичі були у захваті. Вони любили літературу і не мали жодного уявлення про драму творчості. Пишаючись Кокто, вони потурбувалися про видання його віршів, які сам він дуже швидко визнає бездарними. «Моє життя буде витрачено на те, — скаже Кокто, — щоб примусити забути цей дебют». Не слід перебільшувати. Безперечно, цьому початкові життя, цим похвалам він зобов’язаний своєю репутацією «легковажного принца». Ну то що? У його творчості юнацькі поеми відіграли ту саму роль, що «Утіхи і дні» для Пруста. Перш ніж знайти себе, дебютант віддає данину моді. Подібно до молекул, які, стикаючись одна з одною, несподівано змінюють свою траєкторію, випадкові зустрічі кидають молоду людину у непередбаченому напрямі, доки новий учитель або новий друг не потягнуть його за собою в інший бік.
1912 року російські балети Дягілєва засліпили Париж своїми яскравими барвами. Вони приголомшили і збудили Кокто. Саме Дягілєв, з яким він потоваришував, сказав йому знаменну фразу, яка вирішила його кар’єру: «Здивуй мене». Чи треба дивувати? У мистецтві — безумовно. Шокове лікування відкриває очі — і душі. Але шок уже за самою своєю природою короткочасний. «Ніщо так швидко не старіє, як новизна», — говорив Валері. Захоплення тривають недовго. Мистецтво авангарду дуже швидко стає штампом. Уми знов поринають у сплячку. Ось чому, коли хочеш збудити їх, треба щоразу атакувати у несподіваному напрямку і безперервно оновлюватись. Так Кокто вгадав інстинктом цю стратегію сюрпризу, і з цього почались його вольти, які постійно дивували публіку.
Він зрозумів, що поезія вимагає повної самовіддачі. «Поет, — говорить він, — служить якійсь силі, що живе в ньому і яку він сам погано знає. Він повинен лише допомогти їй знайти форму». Звідси — гімнастика душі, яка вимагає усамітнення подалі від світського товариства і Парижа. Усе своє життя Кокто влаштовував втечі, щоб працювати. Він переховувався в Оффранвілі у Жака-Еміля Бланша[209], потім у Лейзені, де разом із Стравинським[210] писав «Потомак» — складний і двозначний твір, який, проте, був корисним, струсонув уми. Ніхто в нашу епоху не виявив такої винахідливості у створенні нових форм, як Кокто. У 1913 році, в останні мирні дні, він зблизився з Пікассо і Браком[211], чиї пошуки якимись несповідимими шляхами перетнулися з його власними.
208