Єдність у підпорядкуванні не є чимось бурхливим чи агресивним — вона спокійна, породжується рутиною і з цієї причини часто не здатна вгамувати тривогу, спричинену самотністю. Поширення алкоголізму, наркотичної залежності, нав’язливої сексуальності та самогубств у сучасному західному суспільстві виступає ознакою того, що підкорення юрбі не є ефективним. Опріч того, такий розв’язок проблеми переважно стосується розуму, а не тіла, і з цієї причини він знову-таки програє у порівнянні з оргіастичними рішеннями. Підкорення юрмі має тільки одну перевагу: воно є тривалим і не характеризується хаотичністю. Індивіда знайомлять із моделлю підкорення у віці трьох-чотирьох років, і відтоді людина ніколи не втрачає зв’язку з натовпом. Навіть її похорон, який людина сприймає як останню соціально важливу справу, проводиться згідно із суворими вимогами такої моделі.
Окрім того, що підкорення є способом послабити тривогу, яка проростає із самотності, варто розглянути ще один чинник сучасного життя — роль робочої рутини та звичні розваги. Людина перетворюється на «працівника з дев’ятої до п’ятої», вона є частиною робочої сили — або бюрократичної сили, що складається з клерків та менеджерів. Їй бракує ініціативності, її завдання визначено організацією роботи; навіть між тими, хто перебуває на вершині кар’єрних сходів, та тими, хто внизу, відмінність незначна. Усі вони виконують завдання, що визначені загальною структурою організації, на визначеній швидкості й у визначений спосіб. Визначені навіть відчуття: піднесеність, терпимість, надійність, амбітність і здатність знаходити спільну мову з усіма — без зайвого напруження. Розваги так само рутинні, хоч і не аж так радикально. Книги для людей обирають книжкові клуби, фільми — власники кіностудій і кінотеатрів, а також рекламні оголошення, які вони оплачують; усе інше теж підпорядковується стандарту: недільна прогулянка на автівці, перегляд ТБ, гра в карти, вечірки. Від народження до смерті, від понеділка до понеділка, з ранку й до вечора всі види діяльності людини є одноманітними й визначеними наперед. То як людині, котра потрапила в павутиння щоденної рутини, не забути, що вона людина, унікальний індивід, якому даровано лиш одне — оце саме життя з надіями й розчаруваннями, горем та страхом, прагненням любити й жахом, що його спричиняють порожнеча і самотність?
Третій спосіб досягти єдності полягає у творчій діяльності, і байдуже, чи це діяльність митця, а чи ремісника. У будь-якій діяльності творець об’єднується зі своїм матеріалом, що репрезентує зовнішній світ. Хай хто б то був — тесля, що виготовляє стіл, ювелір, який створює коштовну прикрасу, селянин, котрий вирощує кукурудзу, чи художник, який малює картину, — у всіх видах творчості митець і об’єкт стають одним цілим, у процесі творення людина єднається зі світом. Утім, це актуально тільки для плідної праці, під час якої я планую, створюю — і бачу результат своїх зусиль. У сучасному робочому процесі клерка й робітника нескінченного конвеєра від цієї об’єднувальної якості майже нічого не залишається. Працівник перетворюється на додаток до машини чи бюрократичної організації. Він змушений припинити бути собою, а тому для нього неможлива єдність, окрім тієї, що її забезпечує підкорення.
Єдність, якої досягають у процесі плідної праці, не є міжособистісною; єдність, що її досягають в оргіастичному злитті, минуща; єдність, якої досягають у підкоренні, це тільки псевдоєдність. Відтак це лише часткові розв’язки до проблеми людського існування. Відповісти на неї повною мірою можна, досягнувши міжособистісної єдності, у злитті з іншою людиною, в любові.
Таке бажання злиття з іншою особистістю є найсильнішою потребою людини. Це найпотужніша пристрасть, сила, що згуртовує людство, клан, родину, суспільство. Неспроможність її досягти означає божевілля або знищення — самознищення чи знищення інших. Без любові людство не могло б прожити жодного дня. Одначе, якщо ми назвемо досягнення міжособистісної єдності «любов’ю», то перед нами постануть серйозні труднощі. Злиття можна досягати різними способами — і відмінності є не менш важливими, порівняно зі спільними рисами різних форм любові. Чи треба вважати їх усіх любов’ю? Чи слово «любов» варто зберегти виключно для особливого типу єдності — такої, що протягом останніх чотирьох тисячоліть західної і східної історії була ідеальною чеснотою в усіх великих гуманістичних релігіях та філософських системах?
Коли йдеться про семантичні труднощі, відповідь може бути винятково довільною. Важливо те, що ми знаємо, про який тип єдності говоримо, коли мовиться про любов. Ми ставимося до неї як до зрілої відповіді на проблему людського існування чи говоримо про ті незрілі форми любові, що їх можна назвати «симбіотичним зв’язком»? Далі на сторінках я називатиму «любов’ю» тільки перше. Та обговорення «любові» почну з останнього.