Та найважливіше віддавати не лише матеріальні речі, а й особливі людські цінності. Що одна людина дає іншій? Вона віддає себе, найцінніше, що має, своє життя. Це зовсім не означає, що людина жертвує своїм життям заради іншого — вона віддає те, що в ній живе; віддає свою радість, інтереси, своє розуміння, знання, гумор і смуток — усі прояви свого життя. Віддаючи таким чином своє життя, вона збагачує іншу людину, насичує її життєву силу — і водночас своє відчуття життя. Людина віддає не для того, щоб щось отримати, власне давати — це виняткова радість. Та, даючи, вона привносить щось у життя іншої людини, і воно повертається до неї; уникнути того, що повертається, за умов справжньої віддачі неможливо. Коли ми віддаємо, то водночас спонукаємо давати й іншу людину, а відтак обоє розділяємо радість від того, що втілили в життя. Коли віддаєш, щось народжується — і люди, які беруть у цьому участь, вдячні за життя, що народжується для них обох. Коли йдеться про любов, це безпосередньо означає: любов — то є сила, яка породжує любов; імпотенція — то нездатність її породжувати. Цю думку напрочуд блискуче висловив Маркс: «Якщо вважати людину людиною, а її ставлення до світу — людським, то за любов можна платити тільки любов’ю, за довіру — довірою тощо. Якщо хочеш насолоджуватися мистецтвом, маєш бути вихованим з художньої позиції; якщо хочеш впливати на інших, маєш бути людиною, яка здатна штовхати людей вперед і підтримувати їх. Будь-які з ваших стосунків із людиною чи природою мають бути чітким вираженням вашого справжнього, індивідуального життя, що співвідноситься з об’єктом вашої волі. Якщо ваша любов не спричиняє любові до вас, тобто не породжує любові, якщо ваш прояв життя як людини, котра любить, не перетворює вас на того, кого люблять, тоді ваша любов ні на що не здатна, це невдача»[11]. Та віддавати означає отримувати не тільки в любові. Учителя навчають його учні, актора мотивують його глядачі, психоаналітика лікує його пацієнт — за умови, що вони не ставляться одне до одного як до об’єктів, а спілкуються щиро і плідно.
Мабуть, не варто наголошувати на тому, що здатність любити як акт давання залежить від розвитку характеру особистості. Це припускає набуття переважно плідної орієнтації, за якої особистість переборола залежність, нарцистичну всемогутність, бажання використовувати інших чи схильність до нагромадження. Вона мусить вірити у власні сили, мати мужність покладатися на себе під час досягнення своєї мети. Що більше людині бракує таких якостей, то дужче вона боїться віддавати себе, а отже, й любити.
Окрім елемента віддачі, активний характер любові стає очевидним тому, що вона завжди складається з певних основних компонентів, що є спільними для всіх її проявів. Це турбота, відповідальність, повага і знання.
Те, що любов означає турботу, найбільш яскраво проявляється в любові матері до дитини. Ніщо не здатне переконати нас у тому, що вона її любить, якщо ми побачимо, що матері бракує турботи, що вона недбало ставиться до годування дитини, її купання, забезпечення її фізичного комфорту; на противагу — нас вражає любов турботливої матері. Те саме можна сказати навіть про любов до тварин чи квітів. Якщо жінка каже, що любить квіти, а ми бачимо, що вона забуває їх поливати, то ніколи не повіримо в її «любов». Любов — це активна цікавість до життя, розвитку того, що ми любимо. Там, де цього зацікавлення бракує, немає і любові. Цей складник любові чудово описано у книзі Йони. Господь велів Йоні йти до Ніневії, щоб попередити її мешканців про те, що їх буде покарано, якщо вони не відмовляться від лихих учинків. Йона не виконує цієї місії, бо боїться, що жителі Ніневії розкаються — і Бог їм пробачить. Це чоловік із сильним відчуттям порядку і закону, але не любові. Утім, під час спроби втекти він опиняється в череві кита, що символізує стан самотності й ув’язнення, до якого призвели брак любові та згуртованості. Господь рятує його — і Йона вирушає до Ніневії. Він проповідує її мешканцям те, що звелів Бог, — і трапляється саме те, чого він так боявся. Жителі Ніневії каються у своїх гріхах, не чинять лихого — і Господь їх пробачає та не руйнує міста. Йону ж це надзвичайно лютить і розчаровує: він-бо прагнув «справедливості», а не прощення. Нарешті він отримує змогу відпочити в затінку рицинового куща, що його Господь виростив, аби захистити Йону від сонця. Та коли Бог наказує дереву всохнути, Йона засмучується й починає скаржитися. Господь відповідає: «Тобі жаль рицинового куща — дарма що ти не поравсь коло нього й не зростив його, — що за одну ніч виріс і за одну ніч пропав. А мені б то не жаль було Ніневії, великого міста, в якому живе понад сто двадцять тисяч душ, що не вміють розрізнити правиці від лівиці, й худоби безліч?» Відповідь Бога треба розуміти символічно. Він пояснює Йоні, що суть любові полягає в тому, щоб «попрацювати» і «виростити» щось, що любов невіддільна від праці. Люблять те, над чим працюють, і працюють над тим, що люблять.
11