Турбота й зацікавлення пов’язані ще з одним аспектом любові — відповідальністю. Сьогодні відповідальність часто означає обов’язок, те, що накидають людині ззовні. Та у справжньому сенсі відповідальність — це цілком добровільний акт, реакція людини на потреби іншої людини висловлені або ні. Бути «відповідальним» означає вміти й бути готовим «відповісти». Йона не відчував відповідальності за жителів Ніневії. Подібно до Каїна, він міг запитати: «Хіба ж я сторож для брата свого?» Людина, котра любить, відповідає. Життя її брата — не тільки справа останнього, це і її справа теж. Вона відчуває відповідальність за своїх побратимів так само, як почувається відповідальною за себе. Коли йдеться про матір і немовля, відповідальність переважно означає турботу й задоволення фізичних потреб. Любов між дорослими передусім означає задоволення душевних потреб іншої людини.
Відповідальність могла б легко опуститися до домінування і власницького інстинкту, якби не третій компонент любові — повага. Вона не є страхом чи благоговінням, згідно з коренем цього слова (respicere — «дивитися на когось»[12]) це означає здатність бачити людину такою, якою вона є, усвідомлювати її виняткову індивідуальність. Повага означає зацікавленість у тому, щоб інша людина зростала й розкривала свою особистість. Отож вона передбачає відсутність експлуатації. Я хочу, щоб той, кого я люблю, ріс і розкривався заради себе самого — по-своєму, а не для того, щоб мені служити. Якщо я когось люблю, то відчуваю себе одним цілим із ним — але з таким, як він є, а не з таким, якого я хочу бачити об’єктом свого використання. Зрозуміло, що повага є можливою тільки тоді, коли я досягнув незалежності; якщо я можу стояти і ходити без підтримки, без потреби домінувати та використовувати когось іншого. Повага може існувати, тільки ґрунтуючись на свободі, як співається у старій французькій пісні — l’amour est l’enfant de la liberté[13]. Любов — дитя свободи, а не домінування.
Неможливо поважати людину, не знаючи її; турбота і відповідальність були б сліпими, якби їх не вело за собою знання. Знання ж було б порожнім, якби його не підштовхувала вперед зацікавленість. Є багато рівнів знань; знання, що є аспектом любові, не залишається на периферії, але проникає в саму сутність. Це можливо тільки тоді, коли я здатен перетнути межі турботи про себе й побачити іншу людину з її погляду. Наприклад, я можу знати, що людина сердиться, навіть якщо вона цього не показує; але можу пізнати її значно глибше — і в такому разі я розумітиму, що вона хвилюється й переживає, почувається самотньою чи її гризе провина. Тоді я зрозумію, що її гнів — це тільки прояв чогось глибшого, і побачу, що ця людина стривожена і спантеличена, але вона радше страждає, аніж сердиться.
Знання має ще один — фундаментальніший — стосунок до проблеми любові. Базова потреба злитися з іншою людиною, щоб вирватися з в’язниці свого відчуження, щільно пов’язана з іншим типово людським бажанням — дізнатися «таємницю людини». Тоді як життя у своїх суто біологічних проявах є дивом і таємницею, людина у своїх проявах залишається неосяжною таємницею для самої себе — і своїх побратимів. Ми знаємо себе і водночас — хоч яких би зусиль докладали — ми себе не знаємо. Ми знаємо своїх близьких — і не знаємо, бо ніхто з нас не є річчю, як не є речами й вони. Що глибше ми зазираємо в своє чи чуже єство, то більше від нас віддаляється мета нашого знання. Утім, ми не можемо втриматися від того, щоб не зазирнути в таємницю людської душі — у самісіньку сутність того, що є людиною.
Є один відчайдушний спосіб пізнати цю таємницю — здобути повну владу над іншою людиною. Владу, що змусить її робити те, чого ми хочемо, почуватися так, як ми того бажаємо, думати так, як нам хочеться, — це перетворює людину на річ, нашу річ, нашу власність. Максимальним проявом такого пізнання є крайнощі садизму — бажання і здатність змусити людину страждати, піддавати її тортурам, змушувати розкрити її таємницю під час страждань. У цьому прагненні проникнути в таємницю людини — а відтак і в таємницю самого себе — криється первинна жага до глибокої й сильної жорстокості та руйнування. Цю думку дуже влучно висловив Ісаак Бабель. Він цитує слова солдата, який є учасником громадянської війни в Росії і щойно затоптав свого колишнього господаря до смерті: «Стріляючи — я так скажу — стріляючи, ти тільки позбудешся людини... Стрільба не приведе тебе до душі — де вона в людині є і як себе показує. Та я себе не жалію — і вже не раз топтав ворога понад годину. Бачте, я хочу знати, чим насправді є життя, яким воно є»[14].