Такий шлях до знань часто можна помітити в дітей. Дитина ламає, розбиває щось, аби це пізнати; завдає шкоди тварині; з жорстокістю відриває крильця метелика, щоб його пізнати — і розкрити його таємницю. Власне жорстокість породжується чимось глибшим — бажанням пізнати таємницю речей і життя.
Інший шлях до пізнання «таємниці» — це любов. Вона є активним проникненням в іншу людину, під час якого мою жагу до знань втамовує єдність. У цьому акті злиття я пізнаю тебе, пізнаю себе, пізнаю всіх — і нічого не «знаю».
Я пізнаю все живе лише в один можливий для людини спосіб — через єдність, не через знання, що їх дарує міркування. Садизм породжується бажанням розкрити таємницю, однак я нічого не знаю, як не знав і досі. Я роздираю іншу істоту на шматки, але таким чином тільки руйную її. Єдиним шляхом, що веде до знання, є любов, яка задовольняє моє прагнення до пізнання в акті єдності. Коли я люблю, віддаю себе, коли проникаю в іншу людину, я віднаходжу себе, відкриваю себе, нас обох — я відкриваю людину.
Жага до пізнання себе й своїх побратимів розкривається в дельфійському твердженні «Пізнай себе». Це рушійна сила всієї психології. Та оскільки це бажання дізнатися про людину геть усе — розкрити її найсокровенніші таємниці, — його не можна задовольнити простими знаннями, які ми здобуваємо завдяки міркуванню. Навіть якби ми знали про себе в тисячу разів більше, то ніколи б не вичерпали цього джерела. Ми залишилися б незбагненною загадкою для самих себе — і так само інші люди залишилися б загадкою для нас. Єдиний спосіб досягти повного пізнання ховається в акті любові: любов виходить за межі думок і слів. Це сміливе занурення в досвід єднання. Однак інтелектуальне — психологічне — знання є неодмінною передумовою повного пізнання через акт любові. Я маю об’єктивно знати іншу людину і самого себе, щоб побачити, якою вона є насправді, чи, швидше, позбутись ілюзій, мого викривленого сприйняття. І тільки тоді, коли володію об’єктивними знаннями про людину, я можу пізнати її в абсолютній сутності, в любові[15].
Проблема пізнання людини має багато спільного з релігійною проблемою пізнання Бога. У традиційній західній теології роблять спробу пізнати Бога через думки — шляхом тверджень про Господа. Вважається, що я можу пізнати Бога своїми думками. У містицизмі, що є логічним породженням монотеїзму (докладніше на цьому я зупинюся трохи пізніше), відмовляються від пізнання Бога шляхом міркування — його заміняє досвід єдності з Ним, де немає ні місця, ані потреби у знаннях про Бога.
Досвід єдності з людиною або, якщо говорити мовою релігії, з Богом не є ірраціональним. На противагу, як підкреслював Альберт Швейцер, він є логічним результатом раціоналізму — його найбільш сміливим і радикальним висновком. Він ґрунтується на нашому знанні фундаментальних, а не випадкових, обмежень нашого пізнання. Це усвідомлення того, що нам ніколи не вдасться пізнати таємницю людини і Всесвіту, але, попри це, ми можемо їх пізнавати через любов. Психологія як наука має свої обмеження і, подібно до того, як містицизм постає логічним наслідком теології, беззаперечним наслідком психології є любов.
Турбота, відповідальність, повага і знання є взаємозалежними. Це сукупність переконань, що їх повинна мати зріла особистість, тобто особистість, яка плідно розвиває свої власні сили, хоче отримувати тільки те, заради чого працювала, яка відмовилася від нарцистичних бажань щодо всевідання і всемогутності, набула скромності, що має за основу внутрішню силу, котру може забезпечити виключно істинна плідна діяльність.
Досі я говорив про любов як про спосіб боротьби з людською самотністю, спосіб задовольнити потребу в єдності. Та крім усеохопної, екзистенційної потреби в єднанні, постає й більш специфічна, біологічна потреба: прагнення возз’єднання чоловічого й жіночого полюсів. Ідею такої поляризації найяскравіше ілюструє міф про те, що спочатку чоловік і жінка були одним цілим, яке потім розділили навпіл. Відтоді кожен чоловік шукає свою втрачену жіночу половину, щоб возз’єднатися з нею. (Така ідея первісної єдності статей є і в біблійній історії про те, що Єву створено з Адамового ребра, хоча в цьому контексті жінка в патріархальному дусі вважається вторинною, порівняно з чоловіком.) Значення міфу цілком зрозуміле. Статева поляризація змушує людину шукати єдності в особливий спосіб — через єднання з представником протилежної статі. Протиставлення чоловічої й жіночої сутності також існує всередині кожного чоловіка та кожної жінки. Подібно до того, як фізіологічно чоловік і жінка наділені гормонами протилежної статі, вони також бісексуальні у психологічному сенсі. Вони мають у собі начала отримання і проникнення, матерії й духу. Чоловік — і жінка теж — віднаходить єдність усередині самого себе тільки в разі возз’єднання жіночого й чоловічого полюсів. Ця полярність є основою будь-якої творчої діяльності.
15
Із зазначеного твердження випливає важливий момент щодо ролі психології в сучасній західній культурі. Хоча велика зацікавленість психологією, поза сумнівом, свідчить про інтерес до пізнання людини, вона водночас розкриває суттєвий брак любові в стосунках між сучасними людьми. Тож-бо психологічне знання заміняє повне пізнання через акт любові — замість того, щоб стати першим кроком до такого пізнання.