Зростаючи й розвиваючись, дитина набуває здатності сприймати речі такими, як вони є: відрізняє задоволення через ситість від власне соска, груди — від матері. Із часом малюк починає усвідомлювати спрагу, молоко, що її втамовує, груди і матір як окремі сутності. Він вчиться сприймати предмети як щось інше — те, що існує окремо. На цьому етапі він вчиться їх називати. Водночас малюк навчається ними користуватися: дізнається, що вогонь — це гаряче і боляче, мамине тіло — тепле і приємне, дерево — тверде і важке, а папір — легкий і його можна порвати. Він вчиться взаємодіяти з людьми, розуміє, що мати усміхнеться, якщо він поїсть, візьме на руки, якщо заплаче, і похвалить, якщо він випорожниться. Усі ці враження кристалізуються та об’єднуються в переконання: мене люблять. Люблять, бо я мамина дитина. Люблять, бо я безпорадний. Люблять, тому що я гарний і мною хочеться милуватися. Мене люблять, бо я потрібен мамі. Усе це можна узагальнити так: мене люблять за те, що я є, або — точніше — мене люблять, бо я є. Цей досвід — що тебе любить мати — пасивний. Мені нічого не треба робити, щоб мене любили, — любов матері є безумовною. Усе, що я маю робити, це бути — бути її дитиною. Материнська любов — це благословення, спокій, її не треба добиватися, на неї не треба заслуговувати. Та в безумовності материнської любові є й дещо негативне. Її не тільки не можна заслужити — її також не можна отримати, створити, контролювати. Якщо вона є — це благословення. Коли ж її нема — здається, що життя втратило всі яскраві барви, і нічого не можна вдіяти задля того, щоб вона з’явилася.
Для більшості дітей віком до 8,5–10 років[19] проблема полягає виключно в тому, щоб любили їх або щоб їх любили за те, що вони є. До цього віку дитина ще не вміє любити; коли вона відчуває, що її люблять, то реагує на це з радістю і вдячністю. На цьому етапі розвитку з’являється новий чинник: відчуття породження любові своїми власними діями. Спочатку дитина думає про те, щоб дати щось матері (або батькові), створити щось — вірш, малюнок чи щось подібне. Уперше в житті ідея любові в дитини трансформується з відчуття «мене люблять» на «я люблю», на творення любові. З цього початку до зрілості любові мине багато років. Поступово дитина, яка, можливо, вже стала підлітком, переборює свій егоцентризм; інша людина для неї вже не є джерелом задоволення власних потреб. Потреби іншої людини для неї так само важливі, як і її власні, — насправді вони стають навіть важливішими. Відтепер давати — набагато приємніше й радісніше, ніж отримувати, а любити когось — важливіше, аніж відчувати чиюсь любов. У любові їй вдається вирватися з в’язниці самотності й ізоляції, що їх породжують нарцисизм та егоцентризм. У дитини з’являється відчуття нової єдності, спільності, одного цілого. Ба більше — вона відчуває потенціал створення любові за допомогою любові, а не залежність від отримання чогось, коли тебе люблять і коли тобі задля цього треба бути маленьким, безпорадним, хворим чи «хорошим». Дитяча любов дотримується принципу «Я люблю, бо люблять мене». Принцип зрілої любові — «Мене люблять, бо я люблю». Незріла любов каже: «Я люблю тебе, бо ти мені потрібен». Зріла твердить: «Ти потрібен мені, бо я тебе люблю».
Із розвитком здатності любити щільно пов’язаний розвиток об’єкта любові. Протягом перших місяців і років свого життя дитина невід’ємно поєднана зі своєю матір’ю. Цей зв’язок зароджується ще до моменту народження — коли мати з дитиною є одним цілим, хоч насправді їх двоє. Народження певною мірою змінює ситуацію, але не настільки, як може здаватися. Дитина, хоч і живе тепер за межами материнської утроби, все ще повністю залежить від матері. Та з кожним днем вона стає більш незалежною: вчиться ходити, говорити, самостійно досліджувати світ; стосунки з матір’ю втрачають певну життєву значущість, натомість важливішими стають взаємини з батьком.
Щоб зрозуміти це «перенесення уваги» з матері на батька, ми маємо розглянути суттєві відмінності між материнською і батьківською любов’ю. Про материнську любов ми вже говорили. За своєю природою вона є безумовною. Мати любить свого новонародженого малюка, бо це її дитина, а не тому, що він виконав якісь особливі умови чи виправдав її сподівання. (Звісно, коли я кажу про любов матері й батька, то йдеться про «ідеальні типи» з погляду Макса Вебера або «архетипи» за Юнґом. Це не означає, що будь-яка мати і будь-який батько люблять так само. Ідеться насамперед про батьківське й материнське начала, що їх можна віднайти в особистостях матері й батька.) Безумовна любов співвідноситься з одним із найбільших прагнень не тільки дитини, а й будь-якої людини. З іншого боку, доволі сумнівно, коли тебе люблять за твої чесноти, бо ти на це заслуговуєш: а якщо я не сподобаюся тому, з чийого боку чекаю любові, а якщо буде так, а не інак — завжди є страх, що любов може зникнути. Понад те, «заслужена» любов залишає гірке відчуття, що тебе люблять не за те, яким ти є, а тільки тому, що ти подобаєшся, і якщо вдатися до аналізу, то з’ясується, що тебе взагалі не люблять, а просто використовують. Отож не дивно, що всі ми завжди прагнемо материнської любові — як у дитинстві, так і в дорослому віці. Більшості дітей щастить отримувати материнську любов (якою мірою — обговоримо пізніше). Дорослим таке прагнення задовольнити значно важче. За умов задовільного розвитку це стає компонентом нормальної еротичної любові; досить часто набуває релігійних форм, а ще частіше — форм неврозів.
19
Пор. опис цього розвитку в «Міжособистісній теорії психіатрії» Саллівана (