Розвиток, який спочатку зосереджується навколо прив’язаності до матері, а згодом — до батька, і їхнє поступове злиття є основою духовного здоров’я й досягнення зрілості. Проблеми такого розвитку стають головними причинами неврозів. І хоча в цій книжці я не маю на меті розвивати таку думку більш повно, я стисло поясню це твердження.
Однією з причин розвитку неврозу може бути те, що хлопчик має маму, яка надто йому потурає або ж занадто владна, і слабкого та байдужого батька. У такому разі він може зациклитися на дитячій прив’язаності до матері й розвинутися в особистість, яка від неї залежить, почувається безпорадною. Йому будуть властиві прагнення рецептивної особистості: отримувати, почуватися захищеним, відчувати турботу; йому бракуватиме батькових рис — дисципліни, незалежності, вміння бути господарем свого життя. Можливо, він шукатиме «матір» у кожному — іноді в жінках, а інколи в чоловіках, які є уособленням авторитету і влади. З іншого боку, якщо мати холодна, байдужа і владна, він може перенести свою потребу в материному захисті на батька або на образи, що його заміщують, — у цьому разі результат буде подібний до попереднього. Або ж він розвинеться в особистість, орієнтовану виключно на батька — таку, що керується принципами закону, ладу й авторитету і якій бракує вміння чекати безумовної любові чи отримувати її. Такий розвиток із часом посилюється, якщо батько є авторитарною особистістю і водночас дуже прив’язаний до сина. Усім цим типам невротичного розвитку притаманно те, що одне з начал — материнське або батьківське — не розвивається. Або ж — і в такому разі маємо значно серйозніший невротичний розвиток — ролі матері й батька змішуються як відносно інших людей, так і всередині особистості. Докладніші дослідження можуть показати, що певні типи неврозів, наприклад, невроз причепливих станів, можуть розвиватися на підставі однобічної прив’язаності до батька, тоді як інші — приміром, істерія, алкоголізм, нездатність до самоствердження та реалістичного сприйняття життя, а також депресії є результатом цілковитої зосередженості на матері.
3. Об’єкти любові
Любов не є передусім взаєминами з конкретною людиною — це настанова, спрямованість характеру особистості, що визначають її ставлення до світу загалом, а не до окремого «об’єкта» любові. Якщо людина любить тільки одну людину й байдужа до всіх інших, її любов — це не любов, а симбіотична прив’язаність або ж розширений еготизм. Утім, більшість людей переконані, що любов визначається об’єктом, а не здатністю. Насправді вони навіть вірять у те, що, якщо не любитимуть нікого, крім своєї «коханої» людини, це буде доказом того, якою сильною є їхня любов. Подібну хибну думку ми вже розглядали. Оскільки людина не розуміє, що любов є діяльністю, душевною силою, вона гадає, що все, чого їй треба, — це знайти правильний об’єкт, а тоді все йтиме своїм шляхом. Таку настанову можна порівняти із ситуацією, коли людині хочеться малювати, але замість навчатися, вона твердить, що просто чекатиме «правильного» об’єкта, а коли знайде — то намалює шедевр. Якщо я справді люблю одну людину — я люблю всіх людей, я люблю світ, я люблю життя. І якщо я можу комусь сказати: «Я тебе люблю», треба, щоб цим я міг сказати: «Я люблю в тобі всіх. Я люблю в тобі цілий світ. Я люблю в тобі самого себе».
Утім, твердження про те, що любов є настановою, яка стосується всіх, а не одного, зовсім не означає, що між різними видами любові немає жодних відмінностей залежно від об’єкта, що його люблять.
а. Братня любов
Найбільш фундаментальним типом любові, що є основою для всіх її типів, постає братня любов. Ідеться насамперед про відчуття відповідальності, турботу, повагу й знання про іншу людину, бажання покращити її життя. Саме про таку любов говорить Біблія: «Люби ближнього твого, як себе самого». Братня любов — це любов до всіх людей; її характеризує саме брак винятковості. Якщо я розвинув у собі здатність любити, то не можу не любити своїх побратимів. Братська любов — це відчуття зв’язку з усіма людьми, людська солідарність, людська єдність. Її основою є відчуття, що ми всі становимо собою одне ціле. Ми можемо відрізнятися за талантом, інтелектом, знаннями, одначе ці відмінності несуттєві в порівнянні зі спільністю людської сутності, що притаманна нам усім. Щоб відчути цю спільність, треба проникнути з поверхні в суть. Якщо я сприймаю іншу людину переважно поверхово, то здебільшого сприймаю відмінності, що нас роз’єднують. Коли ж я проникаю в суть, то відчуваю нашу спільність, власне факт нашого братерства. Цей зв’язок від центру до центру, а не від периферії до периферії, є «центральним зв’язком». Про це блискуче сказала Симона Вейль: «Ті самі слова (наприклад, коли чоловік каже дружині “Я тебе люблю”) можуть бути банальними або надзвичайними — залежно від того, як їх промовляють. А це залежить від глибини шару особистості, в якому вони народжуються, — і воля тут безсила. І дивом вони потрапляють у такий самий шар особистості людини, яка їх чує. Відтак той, хто слухає, може розгледіти — якщо він має таку здатність, — чого варті ці слова»[20].