Еротична любов — якщо це любов — має одну передумову. Я мушу любити всім своїм єством — і пізнавати іншу людину в її сутності. За своєю суттю всі люди однакові. Ми всі є частиною Одного — ми Одне. Якщо це так, нам має бути байдуже, кого любити. Любов повинна бути актом волі, рішенням цілком присвятити своє життя життю іншої людини. Насправді ця думка є логічним поясненням ідеї нерозривності шлюбу, на ній ґрунтується більшість форм традиційного шлюбу, коли двоє партнерів не мають змоги вибирати, бо їх уже обрали одне для одного — проте очікується, що вони любитимуть одне одного. У сучасній західній культурі цю думку вважають абсолютно хибною. Любов має бути проявом спонтанної емоційної реакції, коли людину раптом охоплює почуття, якому вона не здатна опиратися. У такому разі помічають тільки особливості двох індивідів, які беруть у цьому участь, а не той факт, що всі чоловіки мають щось від Адама, а жінки — від Єви. Люди не помічають важливого чинника еротичної любові — волі. Любов до когось — це не просто сильне почуття, це рішення, судження, обітниця. Якби любов була простим відчуттям, люди не давали б одне одному обіцянку кохати вічно. Відчуття з’являється й може зникнути. Як я можу думати, що воно залишиться довіку, якщо мої дії не ґрунтуються на судженні й рішенні?
Беручи ці роздуми до уваги, можна зробити висновок, що любов є виключно актом волі і зобов’язанням, а отже, у глобальному сенсі байдуже, ким є ці двоє людей. Сприяли укладанню цього шлюбу інші чи він був результатом власного вибору — в будь-якому разі, коли його укладено, акт волі має гарантувати продовження любові. Скидається на те, що така думка ігнорує парадоксальний характер людської природи й еротичної любові. Ми всі — одне, але водночас кожен із нас є унікальною, неповторною сутністю. Цей парадокс повторюється і в наших стосунках з іншими людьми. Оскільки ми всі є одним, то можемо любити всіх однаково — братньою любов’ю. Та водночас, оскільки ми всі різні, еротична любов потребує особливих, дуже індивідуальних елементів, що здатні існувати між окремими людьми, а не всіма.
Обидві думки — те, що еротична любов є абсолютно індивідуальним потягом між двома конкретними особами, і те, що вона є не що інше, як акт волі, — правдиві. Або ж, якщо бути більш точним, жодна з них правдою не є. Отож думка про те, що стосунки можна легко розірвати, якщо хтось не почувається щасливим, так само хибна, як ідея про те, що взаємини не можна розривати за жодних умов.
г. Любов до себе[24]
Хоча ніхто й не опирається вживанню поняття любові щодо різних об’єктів, побутує думка, наче любити інших — то чеснота, тоді як любити себе — гріх. Ідеться про таке: що дужче я люблю себе, то менше люблю інших; любов до себе є тим самим, що й егоїзм. Це переконання глибоко вкорінилося в західному мисленні. Кальвін називає любов до себе «чумою»[25]. Фройд говорить про любов до себе, використовуючи терміни з психіатрії, однак, попри це, його судження подібні до тих, що їх висловив Кальвін. Для Фройда любов до себе є нарцисизмом, коли людина спрямовує власне лібідо на себе. Нарцисизм становить собою найбільш ранній етап розвитку людини, і, якщо вона в дорослому віці повертається на цей етап, їй не вдасться любити; крайньою мірою цього прояву є божевілля. Фройд переконаний, що любов виступає проявом лібідо і що лібідо спрямовується або на інших (і це любов), або на себе — і це любов до себе. Таким чином, любов і любов до себе як поняття виключають одне одного — що дужче проявляється перше, то менше друге. Якщо любити себе погано, тоді брак егоїзму постає чеснотою.
Це породжує цілу низку запитань. Чи підтримують психологічні спостереження тезу про те, що між любов’ю до себе і любов’ю до інших є фундаментальна суперечність? Чи є любов до себе таким самим феноменом, як егоїзм, чи це протилежні поняття? Понад те — чи є егоїзм сучасної людини турботою про себе як про індивіда з усіма його інтелектуальними, емоційними й чуттєвими можливостями? Чи не перетворилася ця людина на додаток до своєї соціально-економічної ролі? Її егоїзм тотожний любові до себе чи завдячує тому, що її бракує?
Перше ніж розпочати дискусію про психологічний аспект егоїзму й любові до себе, слід підкреслити: думка про те, що любов до себе і любов до інших виключають одна одну, є хибною. Адже якщо любити свого ближнього як людину — це чеснота, тоді любити себе — також чеснота, а не гріх, адже я теж людина. Не існує поняття людини, до якого мене не було б включено. Доктрина, що проголошує такі винятки, є суперечливою всередині самої себе. У біблійному твердженні «Люби ближнього свого, як себе самого» йдеться про те, що повага до власної цілісності й унікальності, любов до себе й розуміння себе самого є невідокремлюваними від поваги та любові до іншої людини, а також здатності її розуміти. Любов до себе нерозривно пов’язана з любов’ю до будь-якої іншої людської істоти.
24
Пауль Тілліх у рецензії на мою книгу «Здорове суспільство» (
25
Кальвін Жан «Настанови у християнській вірі» (John Calvin,