Поговорімо спершу про розвиток релігій від таких, що спершу зосереджувалися навколо образу матері, а потім — образу «батька». Згідно з фундаментальними і переконливими відкриттями Бахофена і Морґана, що були здійснені в середині XIX століття, і попри те, що ці відкриття не визнала більшість академічних кіл, немає сумнівів у тому, що матріархальний етап релігії передував патріархальному — принаймні в багатьох культурах. На цьому етапі найвищим божеством постає мати. Вона є богинею, а також авторитетом у родині й суспільстві. Щоб зрозуміти суть матріархальної релігії, нам треба згадати те, що вже сказано про сутність материнської любові. Любов матері безумовна, вона всіх захищає, вкриває собою. А оскільки вона безумовна, її не можна контролювати чи отримати. Наявність такої любові дарує тому, кого люблять, відчуття благословення; її відсутність породжує відчуття втрати і глибокого розпачу. Оскільки мати любить своїх дітей тому, що це її діти, а не тому, що вони «хороші», слухняні, виконують усі її бажання і накази, її любов ґрунтується на рівності. Усі люди рівні, бо вони — діти матері, діти матері-землі.
Наступний етап людської еволюції — єдиний етап, про який нам не бракує знань і ми не мусимо покладатися на припущення чи реконструкцію, — це період патріархату. На цьому етапі матір усувають з її верховної позиції, і Всевишнім стає батько — як у релігії, так і в суспільстві. За своєю природою батько вимагає, запроваджує принципи й закони, а його любов до сина залежить від того, як останній дослухається до цих вимог. Батько найдужче любить того сина, котрий найбільшою мірою на нього схожий, є найслухнянішим і найкраще підходить на роль його наступника як спадкоємця його надбань. (Разом із розвитком патріархального суспільства водночас розвивається і приватна власність.) Як наслідок, патріархальне суспільство має ієрархічну структуру; рівність братів поступається конкуренції та взаємним суперечкам. Байдуже, думаємо ми про індійську, єгипетську, грецьку культури чи про юдейсько-християнську або ісламську релігії, ми перебуваємо в центрі патріархального світу з його «чоловічими» богами, над якими є головний бог, — або ж де всіх богів усунено, окрім одного — Єдиного Бога. Утім, оскільки потребу в материнській любові не можна викорінити із серця людини, не варто дивуватися, що образ люблячої матері ніколи повністю не покидає божественний пантеон. До юдейської релігії материнські аспекти Бога повертаються передусім через різноманітні течії містицизму. У католицизмі Матір символізує Церква і Непорочна Діва. Навіть у протестантстві образ Матері не зникає цілком, хоч і залишається прихованим. Лютер вважав за свій головний принцип те, що жодні дії людини неспроможні забезпечити їй Божу любов. Любов Бога — це Милість, релігійний підхід передбачає віру в цю ласку, за якої людина має стати маленькою і безпорадною. Жодні добрі справи не можуть вплинути на Бога чи змусити Його нас любити, хоч саме про це йдеться в католицькій доктрині. Тут ми можемо зрозуміти, що католицька доктрина «добрих справ» є частиною патріархальної картини: я можу заслужити любов батька, якщо буду слухняним і виконуватиму його накази. На противагу — лютеранська доктрина хоча й маніфестує свій патріархальний характер, насправді має в ньому прихований матріархальний елемент. Любов матері не можна заслужити — вона або є, або ж її немає. Усе, що я можу, це вірити (як казав псалмоспівець: «Ти мене вивів із материнського лона, ти дав мені безпеку при грудях матері моєї»[27]) і перетворитися на безпорадне, слабке дитя. Та особливість віри Лютера полягає в тому, що образ матері усувається з очевидної картини і його заміняє образ батька. Замість упевненості в материнській любові її основною рисою стає сповнена глибоких сумнівів безнадійна мрія про любов батька.