Мені треба було звернути увагу на відмінності між матріархальним і патріархальним елементами в релігії, щоб показати, що характер любові до Бога залежить від співвідношення матріархального й патріархального аспектів релігії. Патріархальний спонукає мене любити Бога як батька: я визнаю, що він суворий і справедливий, що він карає та винагороджує, що з часом він обере мене як улюбленого сина — як Бог вибрав Авраама-Ізраїля, як Ісаак вибрав Якова, як Бог обирає свій народ. Коли ж ідеться про матріархальний аспект, це означає, що я люблю Бога як матір, котра приймає всіх у свої обійми. Я вірю в її любов — хай яким кволим і бідним я є, хай скільки грішив — вона мене любитиме й не надаватиме переваги іншим своїм дітям. Хоч би що зі мною сталося, вона допоможе мені, порятує, пробачить. Не варто й казати, що моя любов до Бога і його любов до мене нерозривні. Якщо Бог — це батько, він любить мене як сина, а я люблю його як батька. Якщо Бог — мати, нашу любов визначатимуть стосунки між матір’ю й дитиною. Утім, розбіжність між материнським і батьківським аспектами любові до Бога є лиш одним чинником, що визначає природу цієї любові; інший чинник становить собою рівень зрілості, що його досяг індивід як у своєму розумінні Бога, так і в любові до Нього.
Відтоді як людство у процесі своєї еволюції перейшло від структури суспільства, що зосереджувалася навколо матері, до тієї, в центрі якої стоїть батько (це спостерігалось і в релігії), ми можемо простежити розвиток зрілої любові переважно в патріархальній релігії[28]. На початку цього розвитку бачимо деспотичного ревнивого Бога, який вважає людину, що він її і сотворив, за свою власність — а отже, він має право робити з нею що завгодно. На цьому етапі розвитку Бог виганяє людину з раю за те, що вона скуштувала плід із дерева пізнання, а отже, могла б і сама стати Богом. Це той етап, на якому Бог приймає рішення знищити людство, наславши на нього потоп, бо жоден із людей його не задовольняє, крім його улюбленого сина Ноя. Це етап, на якому Бог вимагає від Авраама, щоб той убив свого єдиного любого сина Ісаака — і цією абсолютною покірністю довів власну любов до Бога. Та водночас починається новий етап: Бог укладає з Ноєм завіт, обіцяючи більше ніколи не знищувати людство, і цим завітом Він зв’язує себе. Він пов’язаний не тільки своїми обіцянками, а і власним принципом справедливості, а тому Бог має пристати на вимогу Авраама помилувати Содом, якщо там знайдуться принаймні десять доброчесних людей. Утім, розвиток триває далі — це не просто перетворення Бога з деспотичного вождя племені на люблячого батька, який обмежує себе власними принципами. Розвиток рухається в напрямку перетворення Бога-батька на символ його принципів — справедливості, істини і любові.
Бог — це і є істина, Бог — це і є справедливість. У такому розвитку Бог уже не становить собою особистість, людину чи батька — він обертається на символ єдиного джерела, що є основою розмаїтих проявів; це образ квітки, що проростає з духовного насіння всередині людини. У Бога не може бути імені. Ім’я завжди означає річ, людину, щось завершене. То як у Бога може бути ім’я, якщо він не є ні людиною, ані річчю?
Разючий приклад такої зміни можна знайти в біблійній історії про появу Бога перед Мойсеєм. Коли Мойсей каже Богові, що сини Ізраїлю не повірять у те, що він є посланцем Бога, хіба що він назве їм Боже ім’я (як можуть ідолопоклонники прийняти безіменного Бога, якщо єство ідола — то його ім’я?), Бог поступається. Він каже: «Я той, хто є. Так промовиш до синів Ізраїлю: “Я — є” післав мене до вас»[29]. «Я — є» означає, що Бог не є ні особистістю, ані «істотою». Найбільш доцільний переклад цієї фрази такий: «Скажи їм, що ім’я моє безіменне». Заборона створювати будь-які зображення Бога, промовляти його ім’я всує — і взагалі його промовляти — має на меті одне: позбавити людину думки про те, що Бог — це батько, особистість. У подальшому розвитку теології така ідея розвивається глибше — у настанові, що людина не мусить наділяти Бога позитивними атрибутами. Сказати, що Бог є мудрим, сильним, добрим, знову ж таки, означає, що він є особистістю. Максимум, що людина може сказати, — це те, чим Бог не є, знайти негативні атрибути, твердити, що він не має меж, не є недобрим, не є несправедливим. Що більше я знаю про те, чим Бог не є, то глибше я його пізнаю.
Послідовний розвиток ідеї монотеїзму в майбутньому може привести тільки до одного висновку: не згадувати ім’я Бога взагалі, не говорити про Нього. Тоді Бог стає таким, яким потенційно є в монотеїстичній теології: безіменним, єдиним, невиразним, таким, що співвідноситься з єдністю, що є основою універсуму, основою всього, що існує. Бог стає істиною, любов’ю, справедливістю. Бог — це я, оскільки я людина.
28
Передусім це справедливо для монотеїстичних релігій Заходу. В індійських релігіях образи матері зберегли свій істотний вплив — як-от богиня Калі; у буддизмі та даосизмі концепція Бога чи Богині не мала суттєвого значення або ж узагалі виключалася.