Цілком очевидно, що ця еволюція — від антропоморфного до виключно монотеїстичного сприйняття — і визначає всі відмінності в природі любові до Бога. Бога Авраама можна любити чи боятись як батька, в котрому час до часу домінує або прощення, або гнів. Оскільки Бог є батьком, я є дитиною. Я ще не повністю виріс із аутистичного прагнення всеохопного знання і всемогутності. Мені все ще бракує об’єктивності, щоб усвідомити свою людську обмеженість, своє невігластво і безпорадність. Подібно до дитини, я все ще вимагаю, щоб поряд зі мною був батько, який урятує мене, наглядатиме за мною чи каратиме. Батько, якому подобається, коли я слухняний, якого тішить моя похвала і який гнівається через мій непослух. Очевидно, що більшість людей не вийшли за межі цієї інфантильної стадії свого розвитку, а тому для більшості з них віра в Бога означає віру в батька, котрий завжди допоможе, — і це дитяча ілюзія. Незважаючи на те, що деякі видатні вчителі людства — а разом із ними й мала кількість людей — піднялися над цією концепцією релігії, вона все ще переважає.
Оскільки це так, критика ідеї Бога, що її висловив Фройд, вельми доречна. Однак він помилився, коли не взяв до уваги інший аспект монотеїстичної релігії, який є її істинним ядром. Логіка цього аспекту веде до заперечення такої концепції Бога. Дійсно релігійна людина, що дотримується основної ідеї монотеїзму, нічого не просить у своїх молитвах, як нічого й не чекає від Бога. Вона любить Бога не так, як дитина любить своїх батька чи матір; ця людина відчуває свою обмеженість на такому самому рівні, на якому усвідомлює, що нічого не знає про Бога. Для неї Бог перетворюється на символ, у котрому людина на ранній стадії свого розвитку висловила все те, чого прагнула: свій духовний світ, любов, істину і справедливість. Вона вірить у принципи, що їх презентує «Бог»; його думки є істиною, його життя — це любов і справедливість; людина вважає, що її життя є цінним такою мірою, якою воно дає їй нагоду розкрити свої сили більш повно. Це єдина реальність, що варта уваги, єдиний об’єкт «найвищої турботи». З часом людина припиняє говорити про Бога — не кажучи вже про те, щоб називати його ім’я. Фраза «любити Бога» в її вустах означала б прагнення до цілковитого розвитку здатності любити, реалізації того, чим для неї є «Бог».
Із цього погляду логічним наслідком монотеїстичного мислення є заперечення всієї «теології», усіх «знань про Бога». Утім, залишається відмінність між таким радикальним нетеїстичним уявленням і нетеїстичною системою — і її можна помітити в ранньому буддизмі та даосизмі.
В усіх теїстичних системах — навіть у містичних, що не пов’язані з теологією, — припускається існування духовної сфери як такої, що виходить за межі людини й надає значення й цінності її духовним силам і прагненню спастися та внутрішньо відродитися. У нетеїстичній системі немає духовної сфери, що існувала 6 за межами людини. Світ любові, здорового глузду і справедливості є реальним тільки тому, що людині вдалося розвинути ці сили в собі у процесі свого розвитку. Зважаючи на це, життя не має значення, окрім того, яке в нього вкладає людина; вона геть самотня, якщо не допомагає іншому.
Говорячи про любов до Бога, хочу пояснити свою думку: я не думаю про неї в рамках теїстичної концепції; ідея Бога є для мене історично обумовленим поняттям, за допомогою якого в певний історичний період людина презентувала свої найвищі сили, своє прагнення до істини та єдності. Водночас я переконаний, що наслідки суворого монотеїзму й нетеїстична найвища турбота про духовну реальність є двома окремими позиціями, які, попри свої відмінності, не мусять суперечити одна одній.
А втім, тут постає ще один вимір проблеми любові до Бога, який конче слід розглянути, щоб зрозуміти всю складність цієї проблеми. Йдеться про фундаментальні відмінності між релігійними настановами Сходу (Китай та Індія) й Заходу, і різницю між ними можна пояснити за допомогою логічних термінів. Від часів Арістотеля західний світ дотримується логічних принципів його філософії. Ця логіка ґрунтується на законі тотожності (А є А), законі суперечності (А не є не-А) та законі вилученого третього (можливі тільки А і не-А, третього бути не може). Арістотель дуже чітко пояснив свою позицію: «Неможливо, щоб те саме в той самий час було і водночас не було притаманне тому самому в тому самому аспекті. Якщо нам треба надати якісь уточнення для уникнення діалектичних заперечень, нехай їх буде додано. Таким чином, це найбільш достовірний принцип з-поміж усіх...»[30]
30
Арістотель, «Метафізика», Book Gamma, 1005b. 20. Цитата з видання