Наша світова епоха є найбільш лиховісною й апокаліптичною з-поміж усіх, крізь які пройшло людство за свою історію. «Світові перспективи» намагаються привернути увагу до основної влади моралі, що діє у всесвіті, тієї влади, до якої людство нарешті має почати докладати максимум зусиль.
Це криза в свідомості, яка набуває чіткіших рис через кризу в науці. Це нове пробудження після тривалого історичного періоду, з якого вона бере свій початок. З одного боку, заперечення, що їх висловив Декарт щодо можливості існування теології як науки, з другого — спростування, які надав Кант щодо метафізики як науки. Деякі скам’янілі форми такого позитивістського мислення існують і досі, презентуючи себе у квазі-соціологічній міфології, яка, маскуючись під наукові поняття, створила новий анімізм. Його результат — релігія, більш примітивна, ніж традиційні прояви віри, що вона їх прагне замінити.
Утім, зараз визнають — під впливом Вайтгеда, Берґсона та деяких інших представників феноменології — той факт, що на додачу до справжньої науки з її тенденцією виокремлювати кількісні цінності є інша категорія знань, у якій філософія, послуговуючись власними інструментами, здатна осягнути суть і внутрішню природу Абсолюту й реальності.
Загадковий усесвіт зараз розкриває себе для філософії та науки, водночас зростає значення природи і людини, що виходить за межі математичного й експериментального аналізу сенсорних феноменів. Це значення відкидає міфологію, що є доречною виключно для задоволення емоційних потреб.
Іншими словами, фундаментальні проблеми філософії, які є центральними в житті, знову протистоять науці й власне філософії. Наше завдання — визначити принцип диференціації і досить зрозумілий зв’язок, щоб виправдати, очистити і наукові, і філософські знання, узявши до уваги їхню взаємозалежність.
Власне справедливість, яка перебувала «у стані паломництва й розп’яття», тепер поступово звільняється з полону соціальних і політичних демонологій і на Сході, і на Заході та починає ставити під сумнів власні передумови.
У серії «Світові перспективи» також досліджують і заново оцінюють сучасні революційні рухи, які піддають сумніву священні інститути суспільства, захищаючи соціальну несправедливість в ім’я соціальної справедливості.
Спробувавши озирнутися назад — до раннього космічного стану людини третього тисячоліття, — ми помітимо, що саме тоді почала поступово формуватися концепція справедливості як такої, на яку людина має невідчужуване право. А в часи Хаммурапі — у другому тисячолітті до нашої ери — справедливість за своєю суттю була частиною людської природи, а не корисним даром, і стала невід’ємним елементом суспільної свідомості.
Ця концепція прав людини полягала у вимаганні справедливості від усесвіту, і така вимога існує і в XX столітті — за цікавою аналогією. Згідно зі стародавніми переконаннями, людина й сама могла стати божеством, набути рис величних космічних сил у всесвіті, що її оточував. Вона могла впливати на всесвіт не через прохання, а через дії.
Західна демократія з її ідеями щодо священності людської особистості зійшла на манівці, попри те, що ще ніколи не була настільки сильною в матеріальному й технологічному сенсі. Вона ще ніколи не відчувала такої серйозної загрози — і морально, і духовно. Національна безпека й індивідуальна свобода перебувають у лиховісному протистоянні.
Можливість створення універсальної спільноти і деградація — співіснують. Немає жодних сумнівів щодо того, що зло нагромаджується серед людей саме через їхнє пристрасне прагнення до єдності. Однак у протистоянні з цим злом, яке розколює, ізолює, знищує живу реальність, у протистоянні зі смертю людина всіма фібрами своєї душі прагне «безпосередньої цілісності відчуттів і думок», можливості відтворити фрагменти, відновити єдність за допомогою справедливості.
Християнство змогло відреагувати на цей протест проти зла обіцянкою Царства Божого, вічного життя — а це потребувало віри. Однак духовні та моральні страждання людини виснажили її віру й надію. Вона залишилася наодинці із собою. Її страждання зосталися незбагненними.
Таким чином, людина вже почувається вкрай обмовленою. Вона прагне очистити себе. Й ось серед духовних і моральних руїн Заходу та Сходу їй вготовано ренесанс — за межами нігілізму, темряви й відчаю. У глибині західної та східної духовної темряви багатолика цивілізація повертається до свого джерела, і, можливо, їй вдасться засяяти знову — під час неминучого нового світанку. Так і в Одкровенні йдеться про друге пришестя — з новим небом, новою землею й новою релігійною якістю життя.