Ця аксіома логіки Арістотеля аж так глибоко проникла в наше мислення, що ми почали сприймати її як щось «природне» й очевидне, тоді як, з іншого боку, твердження про те, що X є А і не-А, позбавлене сенсу. (Звісно, твердження стосується предмета X у визначений момент часу, не X просто зараз чи X пізніше, тут не протиставляється один аспект X іншому.)
На противагу логіці Арістотеля існує так звана парадоксальна логіка, в якій стверджують: А і не-А не виключають одне одного як предикати X. Парадоксальна логіка переважала в китайському й індійському мисленні, у філософії Геракліта, а відтак під іменем діалектики стала філософією Гегеля і Маркса. Основний принцип парадоксальної логіки чітко описав Лао-цзи: «Слова, що є істинними, здаються парадоксальними»[31], а також Чжуан-цзи: «Я — це також не-Я, не-Я — це водночас я». Ці формулювання парадоксальної логіки є позитивними: це так і не так. Інше формулювання негативне: це ані так, ані не так. Перше формулювання можна знайти в даосизмі, у Геракліта і знову-таки в гегелівській діалектиці, друге часто трапляється в індійській філософії.
Попри те, що докладніший опис розбіжності між логікою Арістотеля й парадоксальною логікою змусив би мене вийти за межі цієї книги, я хочу навести кілька прикладів, що допоможуть краще її зрозуміти. Найбільш ранній філософський прояв парадоксальної логіки в західному мисленні спостерігається у філософії Геракліта. Він твердить, що існування ґрунтується на конфлікті протилежностей. «Вони не розуміють, — зауважує філософ, — що все суще, конфліктуючи із собою, є водночас тотожним собі: це суперечлива гармонія, як у лука чи ліри»[32]. Або ще чіткіше: «Ми входимо в ту саму річку й водночас не входимо; це ми і водночас не ми»[33]. Або: «Те саме в нас — живе чи мертве, пробуджене чи таке, що спить, молоде і старе»[34].
У філософії Лао-цзи ту саму ідею висловлено поетичніше. Характерним прикладом даоського парадоксального міркування є таке твердження: «Важкість — це основа легкості; тиша керує рухом»[35]. Або ж: «Дао зазвичай ніяк не діє, але немає нічого, чого воно не робило би»[36]. Чи: «Мої слова легко засвоїти і легко втілити в життя, та у світі немає нікого, хто міг би їх знати й користуватися ними»[37].
У даосизмі, як і в індійському чи сократівському міркуванні, найвищим проявом думки є усвідомлення: я знаю, що я нічого не знаю. «Знати і розуміти, що нічого не знаєш, — найбільше досягнення. Не знати й гадати, що знаєш, — хвороба»[38]. Результатом такої філософії є те, що найвищому Богу неможливо дати ім’я. Абсолютну реальність, абсолютне Єдине не можна обмежити словами або думками. Про це говорить і Лао-цзи: «Дао, що має бути дієвим, не є постійним і незмінним. Ім’я, що його можна назвати, не є постійним і незмінним»[39]. Або ж інше формулювання: «Ми дивимося на щось і не бачимо його, — і називаємо це “незмінним”. Ми прислухаємося до чогось, але не чуємо, — і називаємо це “нечутним”. Намагаємося вхопити, та не вдається, — і називаємо це “невловимим”. Ці три риси неможливо описати, тож ми змішуємо їх — і постає Єдине»[40]. Цю думку можна сформулювати й таким чином: «Той, хто знає [Дао], не говорить [про нього]; той, хто готовий про нього говорити, насправді його не знає»[41].
Предметом філософії брахманізму є стосунки між розмаїттям (явищ) і єдністю (Брахманом). Однак ані індійську, ні китайську парадоксальну філософію не можна плутати з дуалістичною позицією. Гармонія (єдність) має за основу конфліктну позицію, з якої вона постає. «Брахманістське мислення із самого початку зосереджувалося на парадоксі антагонізмів, що існують одночасно, — і водночас на ідентичності сил та форм, що проявляються у світі явищ»[42]. Найвища сила Всесвіту — і людини теж — виходить за межі понять і відчуттів. А тому є «ні тим, ні тим». Але, як зауважує Зіммер, «протистояння між “реальним і нереальним” за такого суворо дуалістичного розуміння немає»[43]. У пошуку єдності, що криється в розмаїтості, мислителі-брахманісти дійшли висновку, що протилежності, які ми сприймаємо, ілюструють не природу речей, а природу нашої свідомості, здатної сприймати. Така свідомість має виходити за власні межі, щоб охопити справжню реальність. Власне протилежність є категорією людської свідомості, а не елементом дійсності. У Ріґведі цей постулат сформульовано так: «Я уособлюю два начала: життєву силу і життєву матерію, вони водночас співіснують у мені».
31
Lao-tse,