Кінцевим результатом ідеї про те, що думка здатна сприймати лише за умов, коли наявні протилежності, більш рішуче висловлена у філософії веданти, яка стверджує, що думка — з її здатністю до розпізнавання — є тільки «ледь помітним обрієм незнання, насправді це одна з найбільш невловимих ілюзій майя»[44].
Парадоксальна логіка суттєво впливає на поняття Бога. Оскільки Бог є уособленням найвищої дійсності й позаяк людська свідомість сприймає останню в протилежностях, про Бога не можна сказати нічого позитивного. У філософії веданти ідея всеохопного і всемогутнього Бога вважається за найвищий прояв незнання[45]. І тут ми можемо простежити зв’язок між безіменним Дао, безіменним іменем Бога, чию появу спостерігав Мойсей, «абсолютним Ніщо» Майстра Екгарта. Людина може пізнати виключно заперечення, а не найвищу дійсність. «Тоді як людина не може знати, що таке Бог, попри те, що вона усвідомлює, чим Бог не є... Задовольняючись оцим незнанням, розум усе ж прагне найвищого блага»[46]. Для Майстра Екгарта «Божественна Єдність є запереченням заперечень, відмовою від відмов... Кожна істота становить собою заперечення: кожен заперечує, що він є іншим»[47]. Тож, на думку Майстра Екгарта, Бог стає «абсолютним Нічим» подібно до того, як абсолютна реальність перетворюється на «Ен-Соф» — «нескінченність» — у Кабалі.
Я зупинився на відмінностях між логікою Арістотеля й парадоксальною логікою, щоб ми мали підґрунтя для розуміння важливих розбіжностей у цих підходах, коли йдеться про поняття любові до Бога. Учителі парадоксальної логіки переконані, що людина може сприймати дійсність виключно в протилежностях, і їй не до снаги своєю думкою пізнати абсолютну реальність-єдність, Єдину Сутність. Це веде до того, що людина не має на меті шукати відповіді у власних думках. Думка може допомогти нам усвідомити, що вона не здатна дати нам остаточну відповідь. Світ думки залишається в тенетах парадоксу. Єдиним способом пізнати світ є не думка, а дія, завдяки якій людина здобуває досвід єднання. Тож-бо парадоксальна логіка дає змогу зробити висновок, що любов до Бога не є пізнанням Бога за допомогою думки, як не є і думкою про любов до нього. Насамперед це дія, завдяки якій людина набуває досвіду єднання з Богом.
Усе це наділяє великим значенням правильний спосіб життя. Усе життя, кожна маленька й кожна вагома дія присвячена пізнанню Бога, але це пізнання відбувається не через правильну думку, а завдяки правильній дії. Особливо яскраво це простежується у східних релігіях. У брахманізмі, так само як і в буддизмі та даосизмі, кінцевою метою релігії є не правильна віра, а правильна дія. Схожий акцент ми можемо помітити і в юдейській релігії. В останній майже ніколи не траплялися випадки розколу через віру (за винятком фарисеїв та садукеїв, суперечності між якими ґрунтувалися на тому, що це були два протилежні соціальні класи). Юдаїзм завжди (особливо з початком нашої ери) наголошував на тому, що найважливішим є правильний спосіб життя — Галаха (це слово по суті означає те саме, що й Дао).
У сучасній історії аналогічний принцип висловлювали Спіноза, Маркс і Фройд. У філософії Спінози акцент переноситься з правильної віри на правильну поведінку в житті. Маркс проголошував той самий принцип: «Філософи пояснюють світ у різний спосіб — одначе завдання полягає в тому, щоб його змінити». Парадоксальна логіка Фройда привела його до психоаналітичної терапії, тобто до ще глибшого пізнання самого себе.
З погляду парадоксальної логіки особливе значення має не думка, а дія. Такий підхід приводить ще до кількох наслідків. По-перше, до терпимості, що простежується в релігійному розвитку Індії та Китаю. Якщо правильна думка не є найвищою істиною, шляхом до порятунку, немає сенсу протистояти іншим, якщо їхнє мислення спричинило появу інших формулювань. Принцип терпимості чудово описано у притчі про кількох людей, яких попросили описати слона в темряві. Торкнувшись хобота, один із них мовив: «Ця тварина схожа на трубу для води»; інший торкнувся вуха й сказав: «Ця тварина скидається на віяло». Третій помацав ногу й зауважив, що слон подібний до колони.
46
Meister Eckhart, translated by R. В. Blakney, Harper & Brothers, New York, 1941, p. 114.