По-друге, парадоксальна позиція наголосила на важливості перетворення людини, а не розвитку догми з одного боку, і науки — з другого. Згідно з індійськими, китайськими та містичними переконаннями, релігійним завданням людини є не думати правильно, а слушно чинити і/або ставати одним цілим з Єдиною Сутністю за допомогою акту зосередженої медитації.
Чільному напряму західної думки властиве протилежне. Оскільки його представники сподівалися знайти абсолютну істину в правильних думках, наголошували саме на мисленні, хоча правильній дії теж надавали великого значення. У розвитку релігії це призвело до формулювання догм, нескінченних дискусій щодо тих формулювань, нетерпимість до «невірних» і єретиків. Це також спричинилося до того, що «віру в Бога» почали сприймати як головну мету релігійної настанови. Звісно, це не означало, що уявлення про правильне життя тоді не було. Та, попри це, людина, котра вірила в Бога — навіть якщо вона не жила згідно з його заповідями, — почувалася вищою, порівняно з тією, яка жила за законами Божими, хоч і не «вірила» в нього.
Акцент на мисленні має ще один наслідок, що є важливим із погляду історії. Ідея про те, що людина може знайти істину в думці, зумовила не тільки появу догми, а й розвиток науки. Наукове мислення передбачає, що саме правильна думка важить із позиції інтелектуальної чесності й водночас із погляду застосування наукової думки на практиці — себто в техніці.
Коротко кажучи, парадоксальне мислення сприяло розвитку терпимості й прагнення до самоперетворення. Постулати Арістотеля зумовили появу догми і науки, католицької церкви та відкриття атомної енергії.
Побіжно я вже зауважував наслідки проблеми любові до Бога, до яких призводять відмінності між цими двома поглядами, а тепер стисло їх підсумую.
У релігійній системі, що переважає на Заході, любов до Бога є, по суті, тим самим, що й віра в Бога, в його існування, справедливість і любов. Любов до Бога — це власне розумове переживання. У східних релігіях і містицизмі любов до Бога є потужним відчуттям єдності, нерозривно пов’язаним із проявом такої любові в кожному аспекті життя. Найбільш чітко цю мету сформулював Майстер Екгарт: «Отож, якщо я перетворююся на Бога і завдяки йому ми стаємо одним цілим, тоді, оскільки я живу в Богові, між нами немає відмінностей... Дехто уявляє, що зможе побачити Бога — побачити, неначе він просто стоїть отам, але так не буває. Бог і я — ми одне. Пізнаючи Бога, я приймаю його. У своїй любові я проникаю в Бога»[48].
Тепер ми можемо повернутися до важливої паралелі між любов’ю до батьків і любов’ю до Бога. Із самого початку дитина прив’язана до матері як до «першоджерела всього буття». Вона почувається безпорадною і потребує всеохопної любові матері. Пізніше дитина спрямовує свою увагу на батька як на новий об’єкт своєї прихильності. Батько скеровує її думки та дії у правильний напрямок — на цьому етапі дитина прагне заслужити його схвалення й уникнути його невдоволення. Досягнувши повної зрілості, людина звільняється від особистостей матері й батька як захисних і керівних сил; материнське і батьківське начала тепер існують у ній. Вона перетворилася на власних батька й матір, вона є батьком і матір’ю. Такий розвиток ми спостерігаємо — і передбачаємо — в історії людства: спершу любов до Бога нагадує безпорадну прив’язаність до матері-Богині, потім це слухняна прихильність до Бога-батька, а відтак — на стадії зрілості — Бог уже не є для людини зовнішньою силою, вона сама постає втіленням принципів любові та справедливості. На цьому етапі людина єднається з Богом. І нарешті спостерігаємо стадію, на якій про Бога говорять виключно в поетичному, символічному сенсі.
Зважаючи на ці всі роздуми, можна дійти висновку, що любов до Бога годі відокремити від любові до батьків. Якщо людина не піднялася над кровозмішною прив’язаністю до матері, клану, нації, якщо їй і досі притаманна дитяча залежність від батька, котрий карає її або ж винагороджує (чи від будь-якої іншої влади), в неї не може розвинутися більш зріла любов до Бога. Тож її релігія перебуває на найбільш ранній стадії свого розвитку, коли людина сприймає Бога як матір, що всіх захищає, або як батька, котрий може карати чи винагороджувати.
Усі ці стадії є і в сучасній релігії: від найбільш ранньої та примітивної — до найвищої, що її спостерігаємо зараз. Слово «Бог» може означати і вождя племені, і «абсолютне Ніщо». Як показав Фройд, так само й кожен індивід зберігає в собі — у підсвідомості — всі етапи свого розвитку, починаючи з безпорадної дитини. Питання в тому, якої стадії розвитку він досягнув. Та одне можна сказати напевне: природа любові людини до Бога співвідноситься з природою її любові до людей. Ба більше, справдешня якість її любові до Бога й людей часто є підсвідомою — прихованою та раціоналізованою, більш зрілою думкою про те, що таке любов. Опріч того, любов до людини, що виступає складником її ставлення до родини, в результаті визначається структурою суспільства, у якому ця особа живе. Якщо соціальна структура передбачає покірність владі, і байдуже, яка вона — очевидна чи анонімна влада ринку й суспільної думки, — уявлення про Бога буде інфантильним і далеким від зрілого уявлення, засади якого можна знайти в історії монотеїстичних релігій.