Така причеплива ідея зазвичай виникає щодо матерів, які «поглинають» і руйнують дітей своєю поведінкою. Іноді вони роблять це в ім’я любові, подекуди — заради обов’язку. Такі матері прагнуть утримати дитину, підлітка, дорослого чоловіка всередині себе: він повинен дихати через неї, він не має права на любов — хіба що на поверхо-вому сексуальному рівні, пригноблюючи всіх інших жінок; не має права на свободу й незалежність, а отже, є вічним калікою або злочинцем.
Ця материнська риса — безжальне поглинання — є негативним аспектом образу матері. Мати дає життя і може його забрати. Вона здатна відродити і зруйнувати, може творити дива любові — і водночас ніхто не здатен завдати такого болю, як мати. Ці два протилежні аспекти можна часто простежити в релігійних образах (наприклад, індійська богиня Калі) та у символіці сновидінь.
Іншу форму невротичної патології можемо спостерігати у випадках сильної прив’язаності до батька.
Насамперед ідеться про чоловіка, матері якого були притаманні холодність і байдужість, тоді як його батько (частково через холодне ставлення дружини) зосереджував усю свою увагу на синові. Він «хороший батько», але водночас владний. Коли поведінка сина його задовольняє, він хвалить його, тішить подарунками, радіє; якщо ж син не виправдовує сподівань, батько віддаляється від нього або ж сварить. У сина, для якого любов батька є однією-єдиною, розвивається рабська прив’язаність до нього. Головна мета його життя — радувати батька, і, коли йому це вдається, він почувається щасливим, задоволеним, перебуває у безпеці. Та щойно він припускається помилки, зазнає поразки чи не задовольняє батька, як одразу почувається виснаженим, знехтуваним, таким, що не заслуговує на любов. Пізніше у своєму житті цей чоловік знову ж таки намагатиметься знайти образ батька, з яким зможе встановити аналогічний зв’язок. Усе його життя перетвориться на низку злетів і падінь залежно від того, чи пощастить йому заслужити батькове схвалення. Такі чоловіки часто успішно будують свою кар’єру. Вони сумлінні, надійні, з ними легко працювати, якщо «батько», котрого вони обрали, розуміє, як ними керувати. Проте у стосунках із жінками такі чоловіки зазвичай залишаються холодними й чужими. Жінка не має для них особливої ваги, зазвичай вони ставляться до неї доволі зневажливо, ховаючи це за маскою «батьківської турботи про маленьку дівчинку». Спочатку такий чоловік може вразити жінку своїми чоловічими якостями, однак із часом він перетворюється на джерело розчарувань. Одружившись із таким чоловіком, жінка починає розуміти, що її доля — відігравати другорядну роль, оскільки першість належить образу «батька», який завжди присутній у житті її обранця. Так і буде, якщо не виявиться, що жінка також сильно прив’язана до свого батька, а отже, її цілком задовольняє те, що чоловік ставиться до неї як до примхливої дитини.
Ще складніший тип невротичного розладу в любові має за основу іншу ситуацію в родині — коли батьки не кохають одне одного, але намагаються стримуватися й не сваритися, а також придушують будь-які прояви незадоволення. Водночас через таке відчуження втрачається безпосередність у їхніх стосунках із дітьми. Маленька дівчинка відчуває цю атмосферу «коректності», яка ніколи не сприяє близькості в її взаєминах із матір’ю чи батьком, а тому вона почувається спантеличеною і наляканою. Вона ніколи не знає, що відчувають або ж думають її батьки; в такій атмосфері завжди є елемент невідомого, загадкового. Як наслідок, дівчина поринає у світ, що його створює сама: фантазує, віддаляється від інших — і зберігає таку настанову в майбутніх любовних стосунках.
Понад те, таке відчуження спричиняє розвиток глибокої тривоги, брак відчуття опори у світі — і нерідко призводить до мазохістських уподобань як єдиного джерела сильних переживань. Таким жінкам часто хочеться, аби чоловік улаштував сцену чи скандал замість того, щоб поводитися нормально й розсудливо, оскільки це принаймні зможе полегшити їхнє напруження та відчуття страху. Нерідко такі жінки підсвідомо спонукають чоловіка до такої поведінки, щоб покласти край болючому очікуванню афективного нейтралітету.
Наступні сторінки книги присвячено опису інших форм ірраціональної любові, які трапляються найчастіше. Разом із тим ми не аналізувати-мемо особливих чинників дитячого розвитку, на яких вони ґрунтуються. Досить поширена форма псевдолюбові, яку часто переживають (а ще частіше її описують у книжках і змальовують у фільмах) як «велике кохання», — це ідолопоклонницька любов. Якщо особистість досягла того рівня, на якому вона здатна усвідомити себе, своє «я», що ґрунтується на плідному розвитку її власних сил, вона схильна до «поклоніння» своєму обранцеві. Така особистість відчужена від власних сил — і спрямовує їх на кохану людину, перед котрою схиляється, як перед summum bonum[58], носієм усієї любові, світла, благословення. У процесі особистість позбавляє себе відчуття сили, розчиняється в коханій людині замість того, аби віднайти себе. Оскільки зазвичай жодна людина не здатна виправдовувати сподівання свого шанувальника впродовж тривалого часу, розчарування не забариться, і щоб із ним упоратися, людина починає шукати іншого ідола — це може тривати довіку.