Навряд чи треба доводити, що зосередженість є неодмінною умовою, коли йдеться про опанування якогось мистецтва. Це чудово розуміє кожен, хто будь-коли намагався оволодіти мистецтвом. Та в нашому суспільстві зосередженість трапляється навіть рідше, ніж самодисципліна. На противагу, наша культура спонукає до розсіяного способу життя, якому бракує зосередженості, — такої моделі раніше не існувало. Ви робите безліч справ одночасно: читаєте, слухаєте радіо, теревените, курите, їсте, п’єте. Ви перетворюєтеся на споживача з відкритим ротом, готового ковтати все підряд — картини, алкогольні напої, знання. Брак зосередженості особливо помітний, коли нам важко залишатися наодинці із собою. Більшість людей просто не можуть сидіти спокійно і при цьому не розмовляти, не курити, не читати або не пити чогось. Вони починають нервувати і метушитися — їм треба щось робити ротом або руками. (Одним із симптомів браку зосередженості є куріння — воно залучає руки, рот, очі та ніс.)
Третім чинником є терплячість. Знову ж таки, кожен, хто намагався опанувати мистецтво, знає: для того щоб чогось досягти, потрібна терплячість. Той, хто хоче мати швидкі результати, мистецтва не опанує. Утім, сучасній людині бути терплячою так само непросто, як і бути дисциплінованою чи зосередженою. Уся наша індустріальна система пропагує щось зовсім протилежне — поспіх. Усі наші машини розробляють так, щоб досягти максимальної швидкості: автомобіль чи літак доставляють нас до місця призначення — що хутчіш, то краще. Обладнання, що може виготовити ту саму кількість продукції удвічі швидше — удвічі краще, ніж старе, яке працює повільніше. Звісно, на це є важливі економічні причини. Одначе за таких умов, як і в багатьох інших галузях, людські цінності визначаються економічними цінностями. Що добре для машин — добре для людини. Логіка саме така. Сучасна людина переконана, що втрачає щось — час, — якщо не працює швидко; проте, маючи вільний час, вона й гадки не має, що з ним робити — хіба що гайнувати.
І нарешті ще однією умовою опанування будь-якого мистецтва є максимальне зацікавлення цим опануванням. Учень ніколи не зможе ним оволодіти, якщо мистецтво не буде для нього найважливішою справою. У найкращому разі він залишиться вправним дилетантом, але ніколи не стане професіоналом. Така умова є необхідною для мистецтва любові так само, як і для будь-якого іншого мистецтва. Утім, скидається на те, що саме в мистецтві любові (у порівнянні з іншими видами мистецтв) у співвідношенні професіоналів і дилетантів переважають останні.
Беручи до уваги загальні умови опанування мистецтва, варто зауважити ще дещо. Мистецтво не починають вивчати безпосередньо — його радше вивчають побічно. Перше ніж узятися до мистецтва, людина мусить вивчити численну кількість інших — на позір абсолютно не пов’язаних із ним — речей. Учень теслі спершу вчиться стругати дерево; той, хто вчиться грати на фортепіано, спочатку грає гами; хто хоче опанувати японське мистецтво стрільби з лука, той починає з дихальних вправ[60]. Якщо хтось прагне стати професіоналом у певному мистецтві, він мусить присвятити останньому все своє життя або ж принаймні встановити між ними зв’язок. Особистість перетворюється на інструмент мистецтва — і вона має бути відповідною, зважаючи на специфічні функції, що їх має виконувати. Коли йдеться про мистецтво любові, це означає, що кожен, хто прагне стати «майстром», мусить почати із втілення дисципліни, зосередженості й терплячості в будь-який момент свого життя.
Як привчити себе до дисципліни? На це запитання набагато легше було б відповісти нашим дідам. Вони радили рано прокидатися, не перейматися непотрібними розкошами, сумлінно працювати. Такий тип дисципліни мав очевидні недоліки. Вона була неухильною й авторитарною, зосереджувалася довкола таких чеснот, як невибагливість та ощадливість, і здебільшого була ворожою до життя. Та в результаті такої дисципліни зростала тенденція, що передбачала підозріле ставлення до будь-якої дисципліни. Щоб компенсувати монотонний спосіб життя за умов восьмигодинного робочого дня, людина проводила решту часу абсолютно недисципліновано, дозволяючи собі лінуватися. Прокидатись о тій самій порі, регулярно присвячувати певний час таким заняттям, як медитація, читання, музика, прогулянки, не гаяти часу (або ж витрачати мінімум) на те, що допомагає втекти від дійсності, скажімо, на детективи чи перегляд фільмів, не переїдати й не пити понад міру — усі ці правила очевидні й прості. Утім, важливо, щоб дисциплінованість не перетворювалася на правило, що його накидає людині зовнішній світ, це має бути вияв її власної волі; дисципліна має давати задоволення, і поступово людина звикатиме до такої поведінки. І коли вона припинить так поводитися, їй цього бракуватиме. Одним із невдалих аспектів західної концепції дисципліни (як і будь-якої іншої чесноти) є те, що дисциплінованість сприймають як щось болісне — і тільки коли тобі неприємно, це насправді «добре» для тебе. На Сході вже давно усвідомили: те, що добре для людини — її тіла і душі, — має бути приємним, навіть якщо спочатку знадобиться подолати певні труднощі.
60
Уявлення про те, як зосередженість, дисципліна, терплячість і зацікавлення можуть сприяти опануванню мистецтва, читачі можуть дістати з книги «Дзен у мистецтві стрільби з лука» (